Калевала

Калевала
Kalevala
Обкладинка українського видання «Калевали» (1995)
Назва на честь	Kalev^d
Жанр	оповідна поезія^d і епос
Автор	фіни
Мова	фінська
Опубліковано	1835
Країна	Російська імперія
Переклад	Євген Тимченко
Цей твір у Вікісховищі
Цей твір у  Вікіджерелах

Ка́левала (фін. Kalevala) — карело-фінський поетичний епос про подвиги та пригоди героїв казкової країни Калева. Складається з 50 рун (пісень).

В основу покладено народні епічні пісні. Їх, як матеріал «Калевали», зібрав і обробив Еліас Леннрот (1802–1884). Першу композицію з 32 рун опубліковано в 1835 році, другу, з 50 рун — у 1849 році. На території села Калевала стоїть сосна, під якою, згідно з переказом, він працював.

Народні пісні (руни)

Еліас Леннрот. Художник Кнутсон, 1841 р.

Саме слово «Калевала» як таке — це епічна назва країни, в якій мешкали карело-фінські народні герої. Суфікс la позначає місце проживання, тож Kalevala − це місце проживання Калева, міфологічного родоначальника карело-фінських богатирів Вейнемейнена, Ільмарінена й Леммінкейнена, яких часто називають його синами. Щоб укласти велику поему з 50 частин, Леннрот записував руни — частково епічного, частково ліричного, частково магічного змісту від карельських і фінських селян. Найліпше пам'ятали давні руни в російській Карелії, в Архангельській (прихід Вуоккіньємі) й Олонецькій губерніях (у Реполі й Хімолі), а також у деяких місцевостях Фінської Карелії й на західних берегах Ладозького озера, до Інгрії. Згодом (1888 р.) К. Крон записав багато рун у місцевостях, що на захід від Петербурга, та в Естонії.

Зміст Калевали

Вейнемейнен зі своїм кантеле, зробленим із щелепи величезної щуки

Справді, в «Калевалі» немає основного стрижня, що пов'язував би між собою всі руни (як, наприклад, в «Іліаді» або «Одіссеї»). Її сюжет напрочуд різноманітний. Відкривається вона оповіддю про створення землі, неба, світил, про те, як Каве, донька повітря, народила головного героя фінів — Вейнемейнена (Väinämöinen), що згодом облаштує землю й посіє ячмінь. Далі йдеться про різні пригоди героя. Вейнемейнен зустрічає чарівну діву Півночі. Діва погоджується стати його нареченою, якщо він зможе створити човен із уламків її веретена. Розпочавши роботу, герой ранить себе сокирою, не може зупинити кров і йде до старого знахаря, якому розповідає переказ про походження заліза. Повернувшись додому, Вейнемейнен піднімає замовляннями вітер і переносить коваля Ільмарінена (Ilmarinen) в країну Півночі, Похйолу, де той, згідно з домовленістю, створює для господині Півночі таємничий предмет, що дає багатство і щастя, — Сампо (руни I—XI).

У наступних рунах (XI—XV) описано випадки з життя героя Леммікейнена (Lemmikeinen), небезпечного звабника жінок і водночас войовничого чарівника. Далі оповідь повертається до Вейнемейнена: про його спуск до пекла, перебування в череві Вііпунена, про здобуття від цього велетня трьох слів, необхідних для створення чарівного човна, вибуття героя до Похйоли, щоби здобути руку північної діви. Втім, вона віддала перевагу ковалеві Ільмарінену, за якого вийшла заміж; весілля описано в подробицях, наведено весільні пісні, у яких ідеться про обов'язки дружини й чоловіка (XVI—XXV).

Дальші руни (XXVI—XXXI) розповідають про пригоди Леммікейнена в Похйолі. Епізод про сумну долю богатиря Куллерво, який, не знаючи про те, звабив власну сестру, внаслідок чого обоє, брат і сестра, наклали на себе руки (руни XXXI—XXXVI), за глибиною почуттів належить до найкращої частини всієї поеми.

Далі оповідь ведеться про спільну справу трьох карело-фінських героїв — здобуття скарбу Сампо з Похйоли, про виготовлення Вейнемейненом кантеле, грою на якій він зачаровує всю природу й прикидає населення Похйоли, про викрадення Сампо героями, про переслідування їх чарівницею — господинею Півночі, про падіння Сампо в море, про діяння Вейнемейнена для рідної країни з допомогою уламків Сампо, про його боротьбу проти різних нещасть і страховиськ, яких наслала господиня Похйоли на Калевалу, про те, як герой чудово грав на новому кантеле, яке створив, коли попереднє упало в море, і повернув сонце та місяць, що їх заховала господиня Похйоли (XXXVI-XLIX).

Остання руна містить народно-апокрифічну легенду про народження дивовижної дитини дівою Мар'яттою (народження Спасителя). Вейнемейнен дає пораду його убити, бо він нібито має стати могутнішим за фінського героя, але двотижневе маля звинувачує Вейнемейнена в несправедливості, і герой, заспівавши востаннє чудову пісню, відпливає назавжди в човні з батьківщини, поступившись маляткові Мар'ятти, визнаному володарю Карелії.

Перший перекладач українською мовою — Євген Тимченко.

Akseli Gallen-Kallela, Айно-триптих, 1891.

Вплив на епосотворчість

У XIX—XXI ст. «Калевала» правила за приклад багатьом авторам-укладачам у довершенні великих національних епосів своїх народів. В Україні це «Козаччина», скомпонована Андрієм Шмальком із дум (2006 р.), та «Златоплуг» — Віктором Гребенюком на основі билин київського циклу (2022 р.).

Див. також

• 1454 Калевала — астероїд, названий на честь епосу.

Література

• Український переклад (перший повний): Євген Тимченко, Львів, [НТШ], 1901, 361 сторінка.
• «Калевала». Переклад Є. Тимченка. Передмова та редакція перекладу Д. Павличка. Київ, «Основи», 1995.
• Kalevala: das National Epos der Finnen nach der zweiten Ausgabe ins Deutsche übertragen v. Anton Schiefner. Helsinfors, 1852.
• Французький переклад: Léouzon le Duc (1867);
• Англійський переклад: I. M. Crawford (Нью-Йорк, 1889);
• Кілька рун російською мовою видав Г. Гельгрен («Куллерво» — М., 1880; «Айно» — Гельсінгфорс, 1880; руни 1-3 Гельсінгфорс, 1885);
• Калевала: Финская народная эпопея / Полный стихотворный переводъ, съ предисловіемъ и примѣчаниями А. П. Бѣльскаго. С.-Петербург: Типографія Н. А. Лебѣдева, Невский просп., д. 8., 1888. 616 с.).
• Козаччина: поема з народних уст // Шмалько А. Епос, якого нема. Київ: Зелений пес, 2007. С. 23–169.

• Златоплуг: епос України-Русі. На київському циклі билин / відтвор. сучасною укр. мовою, впорядкув. з дод. власного матеріалу Віктора Гребенюка. Луцьк, 2022. 350 с.

Поміж численних досліджень про Калевалу основні:

• Jacob Grimm, «Über das finnische Epos» («Kleine Schriften» II);
• Мориц Эман, «Главные черты из древней эпопеи Калевалы» (Гельсингфорс, 1847);
• V. Tettau, «Über die epischen Dichtungen den finnischen Völker, besonders der Kalewala» (Erfurt, 1873);
• Steinthal, «Das Epos» (в «Zeitschrift für Völkerpsychologie» V., 1867);
• Jul. Krohn, «Die Entstehung der einheitlichen Epen im allgemeinen» (в «Zeitschrift für Völkerpsychologie», XVIII, 1888);
• його ж, «Kalewala Studien» (в німецькому перекладі з шведської, там само);
• Eliel Aspelin, «Le Folklore en Finlande» («Melusine», 1884, № 3);
• Andrew Lang, «Custom and Myth» (pp. 156—179);
• Radloff, в передмові до 5-го тому «Proben der Volkslitteratur der nordlichen Turk-Stämme» (СПб, 1885, p. XXII).
• Михайлова Р. «Калевала»: деякі аспекти історичного та етнокультурологічного вивчення (до 170-річчя першого видання) / Рада Михайлова // Народна творчість та етнографія. — 2005. — № 4. — С. 66—74.

Посилання

• Калевала // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — Т. 1 : А — Л. — С. 453-454.

• Ораторія «КАЛЕВАЛА».
• «Калевала» українською. [Архівовано 12 серпня 2015 у Wayback Machine.] Переклад Євгена Тимченка під редакцією Дмитра Павличка
• Народний епос «Калевала» (рос.)
• Текст «Калевали» російською мовою, переклад Л. П. Бєльського, редакція 1985 р. (рос.)
• Текст «Калевали» російською мовою, переклад Ейно Кіуру і Армаса Мішина
• «Калевала» фінською мовою [Архівовано 22 червня 2020 у Wayback Machine.]
• «Калевала» англійською мовою [Архівовано 27 вересня 2007 у Wayback Machine.] (англ.)
• Історія створення «Калевали» [Архівовано 22 січня 2010 у Wayback Machine.] (рос.)
• Вибране з «Калевали» фінською мовою (з російськими субтитрами) й правила читання фінського тексту [Архівовано 20 жовтня 2007 у Wayback Machine.]
• Ілюстрації до «Калевали»
• Поселення Калевала^{[недоступне посилання з липня 2019]} (рос.)