Село Возничі знаходиться за 50 км на північний захід від міста Овруч і за 3,5 км від українсько-білоруського кордону. Через село протікає річка Словечна — притока Прип'яті. До річки з обох боків підступають лісові болота, що далі тягнуться безперервно вздовж неї: Роги, Бабине, Кружева, Міхач-Граничне, Маньчине і Грибове, які поглинаються від півдня до півночі в районі села Возничі величезним урочищем Жереміна.[2] За селом зустрічаються цілі комплекси денудованих барханів, розповсюджені скрізь польодовикові піски й руїни колишніх барханів, на півдні знаходяться Верпівська, Можарівська і Левківська гори Словечансько-Овруцького кряжу.[3].
Наприкінці 70-х років був застосований план меліорації — осушення боліт. Змінено природне русло річки Словечна (в тому числі частина стоку річки Жолонь направлена в Словечну ще в 1961 році), осушені всі болота з південної-східної сторони села Возничі[4].
Населення
У 1906 році в поселені проживало 219 мешканців, дворів — 45[5], у 1923 році — 572 жителі, дворів — 151[6].
Відповідно до результатів перепису населення СРСР, кількість населення станом на 12 січня 1989 року становила 287 осіб. Станом на 5 грудня 2001 року, відповідно до перепису населення України, кількість мешканців села становила 215 осіб[7].
Історія
Бєлова О. В. в науковій статті «Назви сіл Полісся і топонімічні наративи» на підставі матеріалів експедиції Павлової М. Р., наводить два рівноправних приклади народної топоніміки виникнення назви «Возничі»: 1. Колись одна хата була, так дід один жив. Його звали Вознич. Вознич — Возничі. 2. Пан говорив на жителів села вознич, а люди потім додали «і», і стало Возничі. Колись замок був, і всі люди з'їжджалися працювати туди. Возити — Возничі[8]. Щонайменше від 15 століття навколишні землі заселені нащадками околичної шляхти родів Невмержицьких та Левківських[9].
У 1906 році — хутір Покалівської волості (3-го стану) Овруцького повіту Волинської губернії. Відстань до повітового центру, м. Овруч, становила 47 верст, від волосного центру, села Покалів — 32 версти. Найближче поштово-телеграфне відділення розміщувалося в Овручі[5].
У 1923 році — хутір, включений до складу новоствореної Лучанківської сільської ради, яка, 7 березня 1923 року, увійшла до складу новоутвореного Словечанського району Коростенської округи[12]. Розміщувався за 16 верст від районного центру, с. Словечне, та за 7 верст — від центру сільської ради, с. Лучанки[6]. 21 жовтня 1925 року в селі створено окрему Возничівську сільську раду Словечанського району. 11 серпня 1954 року, внаслідок об'єднання сільських рад, село підпорядковане Лучанківській сільській раді Словечанського району. 30 грудня 1962 року, в складі сільської ради, увійшло до Овруцького району Житомирської області[12].
23 липня 1991 року, відповідно до постанови Кабінету Міністрів Української РСР № 106 «Про організацію виконання постанов Верховної Ради Української РСР…», село віднесене до зони гарантованого добровільного відселення (третя зона) внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС[14].
2015 року в селі відкрито пам'ятник — на гранітному п'єдесталі плита з написом «Возничі 1771» із зображенням замку-фортеці, а нижче — пам'ятна дошка з легендою виникнення села і зазначенням його перших жителів. Пам'ятник встановлено на в'їзді в село Возничі з боку села Мацьки. Ініціатором і спонсором спорудження пам'ятника виступив депутат Овруцької районної ради, директор Черевківської восьмирічної школи, Левківський Микола Іванович (уродженець села Возничі)[15].
7 липня 2017 року включене до складу новоутвореної Словечанської сільської територіальної громади Овруцького району Житомирської області[16]. Від 19 липня 2020 року, разом з громадою, у складі новоствореного Коростенського району Житомирської області[17].
Відомі люди
Левківський Віктор Сергійович (1965—2015) — капітан (посмертно) Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
↑Природа Беларуси. Том 2. Климат и вода. Энциклопедия. В 3 томах. — Редкол.: Т. В. Белова [и др.]. — Минск: Беларуская Энцыклапедыя імя П. Броукі, 2010. С. 175.