теорії дефіцитарних революцій та пострадянської кризи гегемонії, засновник і керівник проекту «Ukrainian Protest and Coercion Data», співзасновник і редактор журналу соціальної критики «Спільне»
З 2004 р. — аспірантура на кафедрі соціології НаУКМА.
2006—2007 рр. — стажувався в Університеті Торонто (Канада), за програмою обмінів між Центром російських і східноєвропейських студій (CERES) Університету Торонто і НаУКМА[1].
2011 р. — захистив дисертацію за темою «Нові ліві як суспільний рух у суспільстві, що трансформується: на прикладі України»[3]. Науковий керівник — Павло Кутуєв.
У 2009 році Володимир Іщенко ініціював та почав керувати проектом «Ukrainian Protest and Coercion Data»[7], який створив систематичну базу даних усіх протестних подій, їхньої форми, учасників, цілей, вимог, місця і часу проведення, репресій і поступок у відповідь на протести тощо, які відбувалися на території України з жовтня 2009 по грудень 2016 року і про які з'являлися інформаційні повідомлення у близько 200 українських вебмедіа. До 2014 року команда дослідників, що займалася цим проектом, працювала в Центрі дослідження суспільства[8], після чого перейшла в Центр соціальних і трудових досліджень[9]. Актуальні результати моніторингу протестів розповсюджувалися у прес-релізах, аналітичних звітах, презентаціях, популярних статтях і авторських колонках, представлялися на прес-конференціях для українських ЗМІ та активістів[9]. Детальний аналіз даних «Ukrainian Protest and Coercion Data» опублікований у низці наукових статей у провідних міжнародних академічних журналах[10].
З 2014 року досліджує радикальних націоналістів[11] та лівих[12][13][14], насильство[15], націоналізм[16] та імперіалізм[17] на Євромайдані та після нього. Ці дослідження стали основою для розробки (спільно з російським соціологом Олегом Журавльовим) теорії дефіцитарних революцій, що відтворюють та посилюють сучасну кризу гегемонії, у тому числі у пострадянських країнах[18]. Концептуальна рамка цієї теорії лягла в основу матеріалістичного аналізу російсько-української війни як ескалації пострадянського класового конфлікту між альянсом професійного середнього класу й транснаціонального капіталу, з одного боку, та політичними капіталістами, яких він визначав як фракцію капіталістичного класу, чия найбільша конкурентна перевага полягає у вибіркових перевагах з боку держави[19][20][21]. Публіцистичні статті та есеї з викладом цього аналізу видані у збірці «Towards the Abyss: Ukraine from Maidan to War», що вийшла у 2024 р. у видавництві Verso[22].
Був один з перших, хто після початку повномасштабного вторгення Росії в України, передбачив перехід Росії до політики «військового кейнсіанства»[23][24].
В 2005—2009 роках брав участь у роботі над лівими інформаційними сайтами contr.info й livasprava.in.ua (які вже не працюють)[26], був активістом і членом оргкомітету руху «Нові ліві»[27]. В 2009 році допоміг із виданням книжки Марлена Інсарова «Мы, украинские революционеры и повстанцы…»[28], присвяченій лівим тенденціям в УПА. Однак, у полеміці щодо книжки критично оцінював аргументи Інсарова як «поверхові» і «часто притягнуті за вуха»[29].
10 березня 2014 року під час публічної дискусії в Палаті громад Великої Британії закликав повністю списати зовнішній борг України, скасувати візи для українців, запровадити санкції проти російських політиків та чиновників, і вимагати не включати до українського уряду ультраправих політиків[34][35].
З початком війни на сході України зайняв антивоєнну позицію, не підтримуючи жодну зі сторін. Вимагав негайного перемир'я, згортання Антитерористичної операції, припинення втручання у війну Росії, ЄС і США та розпуску усіх озброєнних загонів та примусово мобілізованих[36].
Був одним із засновників та активних редакторів журналу соціальної критики «Спільне»[37], зокрема головним редактором четвертого числа журналу, присвяченого класовійексплуатації та класовій боротьбі[38]. У грудні 2017 року вийшов з редакції журналу внаслідок низки політичних та емоційних конфліктів. У 2019 році припинив співпрацю з київськими «новими лівими».
Став одним із п'яти активістів, аналізованих як кейс-стаді у монографії американської дослідниці Крістін Емерен, присвяченій політичному активізму в Україні в 2000—2014 роках[39].
Допис Володимира Іщенка в соціальній мережі Facebook за 1 березня 2014 року, написаний як реакція на російську інтервенцію в Криму (і опублікований згодом на сайті журналу «Спільне»[41]), протягом наступних двох днів був перекладений та опублікований одинадцятьма мовами: англійською[42], болгарською[43], латвійською[44], португальською[45], грецькою[46], чеською[47], румунською[48], італійською[49], французькою[50], голландською[51] та сербо-хорватською[52].
У 2024 році досягнув найвищого значення індексу Хірша серед усіх українських соціологів у найбільших базах міжнародних рецензованих наукових журналів Scopus та Web of Science[53].
У 2024 році європейський соціально-антропологічний журнал Focaal: Journal of Global and Historical Anthropology включив його книжку «Towards the Abyss: Ukraine from Maidan to War» до списку «ста незамінних творів для роздумів у наш час»[54].
Ukraine // The Palgrave Handbook of Radical Left Parties in Europe, Publisher: Palgrave Macmillan, Editors: L. March, F. Escalona, M. Vieira, pp. 665—692. — 2023.
↑Ishchenko, Volodymyr (2023). Escalona, Fabien; Keith, Daniel; March, Luke (ред.). Ukraine. The Palgrave Handbook of Radical Left Parties in Europe (англ.). London: Palgrave Macmillan UK. с. 665—692. doi:10.1057/978-1-137-56264-7_23. ISBN978-1-137-56263-0.
_(cropped).jpg)
