Цар-бог

Цар-бог — король (цар), який стверджувався надприродними здібностями чи якостями. Він, як правило, був втіленням божества або божественного походження. Як такий, він є гарантом уваги богів або посередник між Богом і людиною. Тому, окрім політичного домінування, він також священик. Мана-Архія світової імперії(Священної/релігійної імперії греків-Греко-Римської імперії з 2 столицями/центрами-Константинопольський патриархат Афона у Станбулі місто царів світу, Ватикан у Римі), є титулованим духовенстом як і світова аристократія.Окупація країни починається з релігії різного асортименту(Іслам, християнство,буддизм, бона, веда, синтоїзм і тд. -розроблені за принципом ритуалів/церемоній вуду). Спочатку священна імперія греків, відкрива у країні релігійний бізнес, потім у цій країні своїм представником/помазаником/смотрящим ставе свого нащадка - сина, онука, брата, сестру, яка захищає інтреси релігійного бізнесу священних греків греко-римської імперії. Всі світові монархи і аристократи є членами священної греко-римської імперії (інтер-національної, або транс-національної корпорації). Вся світова монархія аристократія має релігійні ранги (архієпископ, архімандрит, кардинал, папа і тд), і громадянські титули для громадянського суспільства релігійної імперії (Цар, король, принц, граф, герцог, маркіз, барон, бояр, лорд, імператор і тд)[1]

Ритуали

Сакральні королі (царі) перебувають під суворим ритуалом табу, щоб запобігти втраті або забруднення божественності. У деяких культурах, сакральних царів (королів) було ритуально вбито, коли їх божественній ефективності загрожував занепад (вік, хвороби), в інших — це робилось на регулярній основі. За словами Фрейзера (Золота гілка), це необхідна частина сакрального царства, яку можна виявити у всіх бог-царів, принаймні, як ритуальна дія компенсації. Такий акт компенсації, наприклад, щорічна публічна прочуханка вавилонського царя в Храмі Мардук.

Приклади

Поняття має доісторичні корені і зустрічається в усьому світі, на острові Ява, у Субсахарській Африці, шаман-королям приписують властивість викликати дощ та забезпечувати родючість та удачу. З іншого боку, король також може бути призначений для страждань і спокути за свій народ. Це означає, що сакральний король може бути зумовлений жертвою людської жертви, або регулярно убитий в кінці терміну його повноважень, або бути пожертвуваним в період кризи (наприклад, Domalde).

Від бронзової доби на Близькому Сході, престол і помазання від монарха є одним з головних релігійних ритуалів. Таким чином, Саргон Аккад описував себе як «депутат Іштар», і як «Папа» англ. Pope, що означає «Намісник Христа».

Цар, оформлений в стилі пастух з ранніх часів, наприклад, термін застосовувався до шумерських князів/шумерських принців[2], таких як Лугальбанда (Lugalbanda) в 3-му тисячолітті до н. Образ пастуха поєднує в собі теми лідерства та відповідальності за поставки продовольства і захисту, а також перевагу.

Деякі правителі Месопотамії, наприклад, Нарам-Суен, стверджував це божественними атрибутами (короною рогів[3], рогатим вінцем), і вказували свої імена писати з божественним детемінативом Дінгір (Digir).

Навіть Олександр Великий вважався за життя богом. Гай Юлій Цезар після його смерті, званий як «Divus Iulius» (Божественний Юлій) поруч з Юпітером Оптімусом Максимусом, зведений у ранг вищих «державних» (нім. Staatsgott) богів; наступні римські імператори були апофеозом божеств (божественними).

Тенно[4] є божественним в тому сенсі, що є Камі (Arahitogami), прямим нащадком богині сонця Аматерасу.

Навіть китайський імператор був у кожному конкретному випадку як живий бог («Син Неба»). Однак, це зокрема, про першого імператора Китаю Цинь Ши Хуан, який згадується в багатьох писаннях в статусі бога-царя (Хуанді;huangdi).

Як за посередництво між людьми і божествами, в сакральних царів зараховували також за особливу мудрість (наприклад, Соломон) або за тлумачення снів.

Більшість монотеїстичних релігій, таких як юдаїзм, християнство або іслам відкидає бога-короля. Сьогодні не відомі культури, в яких практикують визнання бога-короля.

Приклади Богів-королів

Сакральна монархія була поширена в середні віки, розглядаючи встановлення царів по милості бога:

Дослідження

Вивчення поняття було введено сером Джеймсом Джорджем Фрезером в його впливовій книгзі Золота гілка (1890—1915); сакральні царства відіграють важливу роль в романтизмі і езотерика (наприклад, Юліус Евола) і деяких течіях Неоязичництва (теодізм[5]). Школа панвавілонізму (походить з більшої частини релігії описаною в Біблії на івриті з культів сакрального царства в стародавній Вавилонії).

Так звані британські і скандинавські культ-історичні школи стверджували, що король персоніфікований бог, і стояв в центрі національної або племінної релігії. Англійські «міфу і ритуалу школи» (?) зосередилися на антропології та фольклорі, в той час як скандинавські «Упсала школи» (?), підкреслювали Семітологічні (Semitological) дослідження.

Див. також

Примітки

  1. ↑ цар град - Пошук Google. www.google.com. Процитовано 30 листопада 2024.
  2. ↑ Енсі(ENSI) — титул шумерських правителів
  3. ↑ Корона з рогів бика було в давнину на Близькому Сході атрибутом бога або богині
  4. ↑ Тенно або Сумера-мікото (японський 天皇) Небесний правитель, також відомий як Mikado
  5. ↑ дивись: Асатру в США

Джерела

  • Henri Frankfort, Kingship and the Gods: A Study of Ancient Near Eastern Religion as the Integration of Society and *Nature. Oriental Institute Essays. Distributed for the Oriental Institute of the University of Chicago (Chicago 1948)
  • Sir James George Frazer, The Golden Bough: a study in magic and religion (London 1974).
  • Aubrey R. Johnson, Sacral Kingship in Ancient Israel (Cardiff, University of Wales Press, 1955).
  • William Fagg, Divine Kingship in Africa (London, British Museum Publications 1978).
  • Ronald Hutton, The Pagan Religions of the Ancient British Isles, (Blackwell, 1993): ISBN 0-631-18946-7
  • William Smith, D.C.L., LL.D., A Dictionary of Greek and Roman Antiquities, (London, 1875)
  • J.F. del Giorgio, The Oldest Europeans, (A.J. Place, 2006)
  • Claus Westermann, Encyclopedia Britannica, s.v. sacred kingship.
  • James George Frazer, The Golden Bough, 3rd ed., 12 vol. (1911–15, reprinted 1990)
  • A.M. Hocart, Kingship (1927, reprint 1969)
  • G. van der Leeuw, Religion in Essence and Manifestation (1933, English 1938, 1986)
  • Geo Widengren, Religionsphänomenologie (1969), pp. 360—393.
  • Lily Ross Taylor, The Divinity of the Roman Emperor (1931, reprint 1981).
  • David Cannadine and Simon Price (eds.), Rituals of Royalty: Power and Ceremonial in Traditional Societies (1987).
  • Henri Frankfort, Kingship and the Gods (1948, 1978).
  • Colin Morris, The Papal Monarchy: The Western Church from 1050 to 1250 (1989),
  • J.H. Burns, Lordship, Kingship, and Empire: The Idea of Monarchy, 1400—1525 (1992).

«Англійська школа»

  • S.H. Hooke (ed.), The Labyrinth: Further Studies in the Relation Between Myth and Ritual in the Ancient World (1935).
  • S.H. Hooke (ed.), Myth, Ritual, and Kingship: Essays on the Theory and Practice of Kingship in the Ancient Near East and in Israel (1958).

«Скандинавська школа»

  • Geo Widengren, Sakrales Königtum im Alten Testament und im Judentum (1955).
  • Ivan Engnell, Studies in Divine Kingship in the Ancient Near East, 2nd ed. (1967)
  • Aage Bentzen, King and Messiah, 2nd ed. (1948; English 1970).

Посилання

Strategi Solo vs Squad di Free Fire: Cara Menang Mudah!