Закінчивши в 1894 році духовну семінарію по першому розряду, на запрошення єпископа Алеутського і Аляскинського Миколи Зьорова в кінці того ж року прибув до Сан-Франциско, де був призначений секретарем адміністрації Північно-Американської місії.
17 листопада1897 року одружився з американкою сербського походження Хелен Дабович [1] і 4 грудня того ж року висвячений в сан священника. Служив у Сан-Франциському кафедральному соборі.
У 1900 році у нього народився син Борис, згодом відомий американський військовий контррозвідник.
27 квітня1922 року патрірхом Тихоном і синодом призначений єпископом Чикаго. (Тоді ж митрополит Платон Рождественський був призначений тимчасовим керуючим Північно-Американської єпархією [2]). Після цього був пострижений в чернецтво.
3 грудня1922 хіротонізований на єпископа Чиказького, вікарія Північно-Американської єпархії; хіротонію здійснювали керуючий православними парафіями в Америці митрополит Платон Рождественський, єпископ Бруклінський Євтимій Офейш і архієпископ Неапольський Пантелеймон Афанасіадіс (Єрусалимська православна церква).
23 листопада1934 року на Соборі митрополичого округу (5-му Всеамериканському соборі) в Клівленді обраний наступником митрополита Платона і призначений митрополитом всієї Америки і Канади зі збереженням титулу архієпископа Сан-Франциського [3] .
Внаслідок того, що він став наступником ієрарха, що відділився від Церкви, підпав під дію накладеної на останнього церковної заборони.
Взяв курс на об'єднання російських церков: в 1935 підписав «Тимчасове Положення про РПЦ закордоном», згідно з яким очолювана ним Північно-Американська митрополія формально увійшла в підпорядкування Архієрейському Синоду в Сремських Карловцях.
Особливу увагу надавав налагодженню християнської освіти на парафіяльному рівні, а також відновленню семінарської освіти. Після закриття семінарії в Теналфі, штат Нью-Джерсі, в Америці протягом 15 років не було власної семінарії.
За сприяння Феофіла була заснована Свято-Володимирська духовна семінарія, а потім пастирська школа і притулок для сиріт при Тихонівському монастирі в Саут-Кейнані, штат Пенсільванія. Придбав будинок для Покровського собору в Нью-Йорку, який став духовним і адміністративним центром Північно-Американської митрополії [5].
Під час правління митрополита Феофіла Північно-Американська митрополія отримала офіційне визнання відповідно до законодавства США.
На початку 1945 року послав двох своїх представників на Помісний собор у Москві, однак вони запізнилися на засідання Собору, внаслідок того, що патріарший місцеблюститель митрополит Алексій Симанський, побоюючись, що на Соборі може початися зближення Північноамериканської митрополії зі східними патріархами, прямо просив Раду у справах РПЦ забезпечити затримку літака з делегатами митрополита Феофіла [6] (військовий літак, що летів через Аляску і Сибір, був затриманий в Красноярську, і далі делегація за порадою місцевого уповноваженого Ради у справах РПЦ Лаксенка діставалася до Москви поїздом [7]).
Восени 1945 року двічі мав зустрічі з архієпископом Ярославським і Ростовським Алексієм (Сергєєвим), що відвідували Північну Америку, і мав з ними розмову про можливе прийняття Митрополії в Московському патрірхаті: митрополит Феофіл наполягав на повній автономії Північноамериканської митрополії, на незалежності у внутрішніх справах і визнання Патріарха лише духовним очільником [8].
26–29 листопада1946 року в Клівленді відбувся Собор духовенства і мирян, який більшістю голосів (187) висловився за відновлення спілкування з Московським патріархатом за умов збереження «повної автономії » Митрополії [9]. Крім того, Собор, підтвердивши віру і лояльність митрополиту Феофілу, ухвалив рішення відмовитися від адміністративного підпорядкування Архієрейському Синоду РПЦЗ. Частина священнослужителів (61 голос) не погодилася з таким рішенням і вважала за краще залишитися в підпорядкуванні РПЦЗ. Ідейним очільником цієї групи був архієпископ Віталій Максименко. Крім нього в підпорядкуванні РПЦЗ залишилися архієпископ Тихон Троїцький, єпископи Ієронім Чернов, Іоасаф Скородумов і Серафим Іванов. Відносини РПЦЗ і Північноамериканської митрополії звідтоді були розірвані. Митрополит Феофіл направив до Москви повідомлення про постанови Клівлендського Собору і пообіцяв вислати його протоколи [8].
Проте, на практиці митрополит Феофіл ухилявся від імплементації рішення Клівлендського собору про відновлення спілкування з Московським патріархатом, що, зокрема, виражалося в його відмові від співслужіння з патріаршим екзархом в Північній Америці митрополитом Веніаміном Федченковим (був призначений московським синодом ще в 1933) [8][10], а також ухилявся від прямих особистих контактів з представником патріарха Алексія І митрополитом Григорієм Чуковим, який знаходився в США з липня по жовтень 1947 року з метою перемовин про умови приняття Митрополії в юрисдикцію Московського патріархату і так і не зумів виробити прийнятний для обох сторін варіант входження Митрополії в Московську патріархію. [9][4]
«1. Митрополита Феофіла і його однодумців серед єпископів: Чиказького Архієпископа Леонтія, Аляскинського Іоанна, Бруклінського Іоанна і Єпископа Никона — за завзятий опір закликам Матері-Церкви до спілкування; за втягнення своєї пастви в розкол, всупереч бажанню самої пастви, що виразилося в постанові Клівлендского Собору, а першого і за незаконно накладене "прокляття" на Архієпископа Макарія за возз'єднання його з Московською Патріархією — піддати Суду Собору Єпископів, згідно з Правилами: 34-м Апост., 9-м Антіох. Соб., 15-м Дворазов. Соб.
Накладену на Митрополита Феофіла 5 січня1935Патріаршим місцеблюстителем митрополитом Сергієм і умовно зняту з нього в січні 1947 Святішим Патріархом Московським Алексієм І заборону залишити в силі, внаслідок невиконання ним зазначеної Патріархом умови возз'єднання через спільне служіння його, Митрополита Феофіла, з Преосвященним екзархом, або з представником Патріарха — Митрополитом Григорієм. Ця ж заборона поширюється і на вищезазначених Єпископів, що йдуть слідом за Митрополитом Феофілом шляхом розколу.
2. Доручити Преосвященному Екзарху, Архієпископу Макарію, приймати духовних осіб, які бажають возз'єднання — через спілкування з ними в таїнстві Євхаристії після їхньої сповіді у духівника». [11]
Управління Феофіла мало надзвичайно важливе значення для заспокоєння і встановлення автономності управління Православної російської церкви в Америці, що отримала офіційне положення (інкорпорована) відповідно до американського законодавства.
Помер 27 червня1950 року в Сан-Франциско у розколі РПЦЗ, виключений також із числа останньої розкольницької організації, під забороною як з боку Московського Патріархату[4], так і з боку Архієрейського Синоду РПЦЗ[12].
Література
Сорокалетие служения его высокопреосвященства митрополита Феофила // «Русские новости». — 1938. — 7 января
Кукулевский А. Памяти блаженно почившего митрополита Феофила // «Русская жизнь». Сан-Франциско. — 1951. — 27 июня
↑Болотов С. Русская Православная Церковь и международная политика СССР в 1930—1950-е годы. М.: Изд-во Крутицкого подворья. Общество любителей церковной истории, 2011. С. 151.
↑Русская Православная Церковь в Северной Америке. Историческая справка. НьюЙорк; Джорданвилль, 1955. С. 97.
