Проспект Трубників — бульварна вулиця в західній половині міста Нікополь у Дніпропетровської області. Вважається найкрасивішою у місті, що бере початок від будівлі Нікопольської міської ради та будинку Водників (проспект Трубників, 1) та закінчується заводоуправлінням ПдТЗ та багатоповерховим житловим будинком № 105 мікрорайону[1]. Бульвар проспекту засаджений каштанами[1].
Проспект Трубників починається від вулиці Електрометалургів як продовження Преображенської вулиці. На початку проспекту ліворуч розташовано парк Перемоги й праворуч — Молодіжний парк. Перед початком промислової зони ліворуч розташовано сквер, після чого проспект змінює напрям з північного заходу на захід; і наостанок проспект повертає на південь, де закінчується на Херсонській вулиці.
Довжина вулиці — 4800 метрів; ширина — 60[1] метрів.
У житловій забудові проспекту Трубників виділяються декілька місцевостей:
45 квартал — ліва сторона проспекту від вулиці Станіславського до Каштанової вулиці,
44 квартал — права сторона від вулиці Раїси Кириченка до Каштанової вулиці,
38-й квартал — права сторона від Каштанової вулиці до вулиці Пилипа Орлика,
Варна — обидві сторони від вулиці Пилипа Орлика до вулиці Малиновського,
Соцмісто або Куба — обидві сторони від вулиці Малиновського до Соборної вулиці;
мікрорайон Трубник-1 — від Соборної вулиці до скверу
Початкова назва проспекту — Перша Продовжня вулиця радянського Соцміста доби індустріалізації. Вулиця була прокладена у середині 1930-х років з розбудовою радянського Соцміста, що початково складалося з 10 чотириповерхових житлових будинків для робітників Південнотрубного заводу, зведеного у степу в 6 км від Старого міста — козацького Микитиного Рогу.[1]
За культу особистості Йосипа Сталіна вулиця носила його ім'я — вулиці Сталіна. 1957 року перейменована на проспект Леніна. У 1996 році за наполяганням тодішнього генерального директора Південнотрубного заводу Олександра Куценка міськвиконком перейменував вулицю на сучасну назву — проспект Трубників, — що уславлює робітників трубного заводу, якому місто Нікополь завдячує своїм розквітом.[1]
Першими будівлями вулиці були середня школа № 10 (зведена 1936 року; тепер школа № 25) та житлові будівлі № 9 (тепер № 41) і № 10 (тепер № 39), що були заселені у 1940—1941 роках. У перші місяці німецької окупації міста за німецько-радянської війни будинок № 10 без підключеної води та каналізації був в'язницею для полонених червоноармійців.
Після війни в 1946 році Ленінградська архітектурна-планувальна майстерня ДІПРОМЕЗу (Державний інститут з проєктування металургійних заводів) розробила план-проект забудови. У проєкті зазначалося:
«… Характер архітектури прийнятих типових дво- і триповерхових будинків — велика кількість терас і балконів, затишність їх розташування, можливість їх озеленити виткою зеленню, як не можна більш підходять до умов життя південного міста, яким і є Нікополь»[1]
За цим проєктом силами полонених німців зведені перші житлові квартали Соцміста, поліклініку № 2, лікарня № 2. 2 і 3- поверховими житловими будинками з багатим озеленінням були забудований квартал по лівій стороні вулиці між вулицею Міронова й Альповою вулицею та інші житлові квартали Соцміста. Більшість будівель проспекту зведено у 1940-1950-х роках. Посередині вулиці пролягала залізнична гілка, якою ходив «трудовий» поїзд «ПТЗ — Місто». Зі зміною архітектурної політики в СРСР житловий район проспекту почали добудовувати поодинокими «хрущівками».[1]
Окрасою проспекту став Палац культури Південнотрубного заводу. Увечері грав духовий оркестр, існували танцмайданчики. Квартал проспекту між вулицями Героїв Чорнобиля і Міронова отримав молодіжне прізвисько «Брод» від скороченого модного нью-йоркського Бродвею, що ототожнювалося з українським «бродити».[1]
З часом на проспекті Леніна звели такі значні для нікопольчан будівлі: Центральний гастроном, перша в місті дев'ятиповерхівка, Палац одружень, банк, Нікопольський металургійний технікум, СПТУ-42, дитяча і стоматологічна поліклініки, ресторани, кафе, культурно-спортивний комплекс заводу феросплавів, Центральний універмаг та красивий й вмісткий стадіон «Металург», що належав НЗФ.[1]
За УРСР проспектом проходили травнева й листопадова демонстрації.[1]
За незалежної України на проспекті найпоширеніші у місті ОСББ.[1]
№ 18, корпус 3 — Нікопольський факультет Запорізького Національного Університету (НФ ЗНУ);
Пам'ятник на честь звільнення Нікополя за німецько-радянської війни (танк ІС-2 на постаменті);
№ 18а — культурно-спортивний комплекс «Нікопольського заводу феросплавів»;
№ 27 — Нікопольська державна податкова інспекція Головного управління ДПС у Дніпропетровській області[2]; будівля початково будувалася, як готель ПТЗ з рестораном на 1-му поверсі[1];
№ 38 — нічний клуб, боулінг, тренажерний зал і ресторан «Еліт-Клуб»; колишній Палац культури колишнього Нікопольського Південно-трубного заводу; у минулому культурний осередок міста — тут діяли циркова та балетна студії, різні гуртки, виступали джаз-бенди й дуже популярний в 1950-1960-і роки радянський «співак Гавайських островів» Микола Щукін;
Пам'ятник воїнам-афганцям «Чорний тюльпан»;
№ 39 — Піцерія «Челентано»; один з перших житлових будинків проспекту, заселений у 1940—1941 роках з початковою адресою — 1-ша Продовжна вулиця, 10; перші місяці німецької окупації міста за німецько-радянської війни будинок був в'язницею для полонених червоноармійців[1]
№ 41 — один з перших житлових будинків проспекту, заселений у 1940—1941 роках з початковою адресою — 1-ша Продовжна вулиця, 9;[1]
№ 46 — середня загальноосвітня школа І-III ступенів № 25 з поглибленим трудовим і профільним навчанням; початково була школою № 10, що звели 1936 року за індивідуальним проєктом[1];
№ 47 — 3-поверхова Міська дитяча лікарня — відкрилася у реконструйованій у 2017—2020 роках будівлі Амбулаторій № 1 і № 3 з кошторисом у 51,3 млн грн.; тут розташовано поліклініка на 200 візитів у день (1-й поверх), стаціонар на 30-36 ліжок, лабораторії, рентген, діагностичне відділення та амбулаторія; у 2017 році амбулаторія № 1 переїхала в будівлю колишньої поліклініки № 3 на вулиці Івана Богуна, й амбулаторія № 3 переїхала на вулицю Станіславського, 18;[3][4]
№ 48 — стадіон «Металург» імені Куценка; ДЮСШ № 1; Руїни легкоатлетичного манежу;
№ 50а — Храм ікони Божої Матері «Цілительниця» УПЦ МП;
№ 50 — міська лікарня № 1;
№ 55 — ресторан «12 стільців»;
Сквер з меморіалом Меморіал «Вічний вогонь» і Каплицею святих Петра і Февронії УПЦ МП;
№ 56 — Колишнє заводоуправління ПТЗ; ТОВ «Технопласт Плюс»; електроцех;
№ 56/2 — міська лікарня (поліклініка) № 4;
№ 87а — Нікопольський факультет Одеської національної юридичної академії:
Меморіал загиблим трубникам за німецько-радянської війни 1941—1945 років,
Пам'ятник чорнобильцям,
Пам'ятник воїнам-афганцям «Чорний тюльпан».
Парки
Парки Перемоги і Металургів розташовані на початку і в кінці проспекту Трубників, що разом зі скверами та каштановим бульваром створюють зелене оздоблення єдиному проспекту міста.[1]
.jpg)
