Територія ландшафтного парку охоплює нижню частину балки річки Гнилиця, яка простяглася зі сходу на захід і впадає в Печенізьке водосховище (Сіверський Дінець)[1]. Від осі цієї балки межа парку віддаляється максимум на 2,7 км[2]. Вздовж балки територія парку має довжину 8 км[2]. Днище балки широке (до 250 м) і заболочене, є тимчасовим водотоком (нерідко називають річкою)[2]. Гнилушка має дуже пологі схили, в її балці є невеликі греблі, утворені після перегородження русла річки[2].
У південній частині парку розташована балка Сулимів Яр, завдовжки близько 3,5 км[1]. Сулимів Яр, на відміну від Гнилиці, характеризується крутішими і часто прямовисними схилами[2].
Найхарактернішим для даного району є терасний лесово-степовий тип місцевості, проте трапляється і надзаплавно-піщано-боровий тип[2].
Згідно з фізико-географічним районуванням України (1968 року), ця територія належить до Донецько-Дінської північно-степової провінції степової зони і до Старобільської степової області південних відрогів Середньоруської височини, південно-західна частина якої, де і розташована територія парку, виділяється в Донецько-Оскольську підобласть, що займає переважно межиріччя Сіверського Дінця і Осколу[2].
Території ПЗФ у складі РЛП
Нерідко, оголошенню національного парку або заповідника передує створення одного або кількох об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення. В результаті, великий РЛП фактично поглинає раніше створені ПЗФ. Проте їхній статус зазвичай зберігають.
До складу території регіонального ландшафтного парку «Печенізьке поле» входять такі об'єкти ПЗФ України:
Заказник місцевого значення «Печенізький», ландшафтний.
На території «Печенізького Поля» створено Центр з розведення рідкісних і зникомих видів птахів, занесених до Європейської Червоної книги і Червоної книги України, серед яких: дрохва, огар, казарка червоновола , журавель степовий і т. д.[1] На базі Центру здійснюється міжрегіональна науково-практична програма «Збереження степу та відновлення східноєвропейської популяції дрохви»[1].
