Мікропластик — тверді частинки синтетичних полімерів, розміром менше 5 мм[1]. Термін «мікропластик» був введений у 2004 році професором Річардом Томпсоном, морським біологом університету Плімута у Великій Британії[2].
Мікропластики в морському середовищі зазвичай зустрічаються у вигляді гранул, уламків або волокон і складаються з різноманітних полімерів, дещо щільніших за морську воду. До них належать поліамід, поліестер, полівінілхлорид (ПВХ) та акрил. Інші легші за морську воду і часто зустрічаються плаваючими на поверхні: поліетилен, поліпропілен та полістирол[3].
У звіті ООН за 2016 рік було зафіксовано понад 800 видів тварин, що потерпають від забруднення пластиком при поглинанні або заплутані — на 69 % більше, ніж у звіті 1977 року, в якому від забруднення потерпало 247 видів тварин[3][4].
Мікропластик сьогодні поширений у нашому світі. У 2014 році було підраховано, що в Світовому океані є від 15 до 51 трлн окремих частинок мікропластику, який, за оцінками, важить від 93 000 до 236 000 тонн[5][6][7].
Первинний мікропластик — мікрогранули, які спеціально виробляють маленькими за розміром. Їх використовують в засобах гігієни, вони потрапляють в море і навколишнє середовище зі стічними водами[1].
Вторинний мікропластик — мікрогранули, які утворюються в результаті розпаду пластикових відходів під впливом води і ультрафіолетових променів. Джерелами такого мікропластику можуть бути: побутове сміття, втрачені рибальські сітки, частки корабельної фарби і автомобільних шин, мікроволокна тканини, що утворюються при пранні синтетичного одягу[1].
Нанопластик. Залежно від визначення, нанопластики мають розмір менше 1 мкм (тобто 1000 нм) або менше 100 нм[8]. Про існування нанопластів у навколишньому середовищі йде дискусія, оскільки виявлення та кількісне визначення в екологічних матрицях залишається проблемою.
Поширення
Існування мікропластиків у навколишньому середовищі часто встановлюється за допомогою водних досліджень. Сюди входить відбір зразків планктону, аналіз піщаних та мулистих опадів, спостереження за споживанням хребетних та безхребетних, а також оцінка взаємодії хімічних забруднювачів[9].
Як показали дослідження, в організмах морської фауни знаходиться велика кількість частинок мікропластику. Крім того, мікропластик міститься в 83 % пробах водопровідної води по всьому світу (в США — 94 %[10][11][12]. Частинки пластику виявлені в упакованій морській солі, пиві[13][14].
a) Футбольне поле зі штучного дерну з ґрунтованою гумою (GTR) б) Частинки мікропластику з того ж поля, вимиті дощем, виявлені в природі поблизу річки
Мікропластик виявлений в рибі, дощових черв'яках інших видах тварин[14][16][17].
Щорічно в Світовий океан потрапляє близько восьми мільйонів тонн пластикового сміття. 67 % пластикового сміття, що потрапляє в океан, приносять з собою 20 річок, в основному — азійських[13][18]. Згідно з даними гідроекологів з Helmholtz Center for Environmental Research в Лейпцигу, 90 відсотків всього пластику в Світовому океані протікає всього через 10 річок. Всі вони проходять через густонаселені райони; вісім з них — в Азії і дві в Африці. Найбільше пластику в океан потрапляє з річки Янцзи в Китаї[19].
Мікроволокна пластику становлять від 15 % до 31 % від загальної кількості забруднювальної океан пластмаси, що становить близько 9,5 млн тонн мікропластику на рік[20].
Шкода здоров'ю
В середньому річне споживання мікропластику американцем коливається від 39 тис. до 52 тис. частинок залежно від віку та статі. Ці оцінки збільшуються до 74 тис. та 121 тис. при урахуванні дихання[21]. Крім того, люди, які постійно споживають бутильовану воду, можуть споживати додатково 90 тис. частинок мікропластику щорічно, порівняно з 4 тис. частинок мікропластику для тих, хто споживає тільки водопровідну фільтровану воду[21].
Невідомо, чи здатні частинки мікропластику проникати в кровотік, лімфатичну систему і вражати органи. Дослідження на тваринах свідчать, що мікропластик може пошкоджувати кишечник і печінку[22][23][24]. Теоретично частинки розміром менше 150 мікрон (а особливо менше 50 мікрон) здатні проникати через стінку кишечника в клітини крові і внутрішні органи[16][25].
Згідно з деякими дослідженнями, проковтнуті частки мікропластику ушкоджують внутрішні органи, а також виділяють всередині організму небезпечні хімічні речовини — від бісфенолу А (БФА), що негативно впливає на ендокринні органи, до пестицидів. Це порушує захисні функції організму і зупиняє ріст і розмноження клітин[14][26]. Частинки мікропластику можуть призводити до утворення тромбів[14][26].
На початку 2019 року уряд Євросоюзу заборонив додавати в продукти всі види пластику. В першу чергу це відноситься до косметичної індустрії. Виробникам доведеться замінити пластик на біологічну альтернативу[29].
Для боротьбі вже з існуючим океанічним забрудненням створюються системи очищення. Комп'ютерне моделювання, здійснене нідерландським фондом The Ocean Cleanup, припустило, що збиральні пристрої біля берегів, можуть видалити близько 31 % частинок мікропластику у навколишньому районі[30]. Крім того, деякі бактерії еволюціонували, щоб їсти пластик, а деякі види бактерій були генетично модифіковані для поїдання (певних видів) пластиків[31].
9 вересня 2018 року The Ocean Cleanup запустила першу в світі систему очищення океану, 001 aka «Wilson», яка діє в Великій тихоокеанській сміттєвій плямі[32]. Система 001 завдовжки 600 метрів виконує функцію П-подібного уловлювача, який використовує природні океанічні течії для концентрування пластику та інших уламків на поверхні океану в обмеженій зоні для видалення суднами[33]. Проект зіткнувся з критикою з боку океанографів та експертів із пластикового забруднення, хоча зустрів широку громадську підтримку[34][35][36].
В 2019-2021рр. у боротьбу з пластиковим забрудненням вступило друге та третє покоління бар'єрних перехоплювачів The Ocean Cleanup.