Три сезони провів у клубі «Сент-Катарінс Блекгокс» (англ.«St. Catharines Black Hawks»), який грав у юніорській хокейної лізі Онтаріо. Свого часу за цю команду грав Майк Гартнер.
На драфті 1971 року був обраний клубом «Детройт Ред-Вінгс» під загальним другим номером. За команду з Детройта провів чотири сезони. Найбільш вдалим виявився останній (1974/75): отримав трофей Леді Бінг та вперше брав участь у матчі «Всіх зірок НХЛ».
Дванадцять сезонів провів у складі «Лос-Анжелес Кінґз». Перший зірковий хокеїст команди. В сезоні 1976/77 вдруге був нагороджений трофеєм Леді Бінг. Два роки поспіль визнавався найкращим гравцем ліги за версією асоціації гравців Національної хокейної ліги (трофей Лестера Пірсона). В сезоні 1979/80 отримав нагороду Арта Росса, як найрезультативніший гравець регулярного чемпіонату НХЛ.
Завершив хокейну кар'єру, в сезоні 1988/89, у складі клубу «Нью-Йорк Рейнджерс».
За кількістю забитих голів в історії Національної хокейної ліги посідає четверте місце (731), а за набраними очками — п'яте (1771). З 1992 року член зали слави хокею в Торонто, а з 1997 — зали слави канадського спорту в Калгарі.
Після першого влалого сезону в національній хокейній лізі був запрошеший до збірної Канади. Перебував у резерві національної збірної під час суперсерії 1972 року з радянськими хокеїстами.