Маргерита Сарфатті |
---|
італ. Margherita Sarfatti |
---|
|
Ім'я при народженні | італ. Margherita Grassini |
---|
Народилася | 8 квітня 1880(1880-04-08)[1][2][…] Венеція, Італія[4] |
---|
Померла | 30 жовтня 1961(1961-10-30)[1][2][…] (81 рік) Кавалласка, Провінція Комо, Ломбардія, Італія[4] |
---|
Країна | Італія Королівство Італія |
---|
Діяльність | письменниця, політична діячка, журналістка, господиня літературного салону, біограф, мистецтвознавиця |
---|
Знання мов | італійська[1][5], англійська, французька і німецька |
---|
Партія | Італійська соціалістична партія |
---|
У шлюбі з | Cesare Sarfattid |
---|
Діти | Roberto Sarfattid |
---|
IMDb | ID 3946323 |
---|
|
Маргери́та Сарфа́тті (італ. Margherita Sarfatti італійська вимова: [marɡeˈriːta sarˈfatti], уроджена Маргери́та Грассі́ні, італ. Margherita Grassini; 8 квітня 1880 — 30 жовтня 1961) — італійська політикиня, журналістка і мистецтвознавиця, соратниця, коханка та біографка Беніто Муссоліні.
Життєпис
Народилася 8 квітня 1880 року у Венеції у старовинній та багатій родині Амедео Грассіні та Емми Леві. Її дід та батько були випускниками юридичного факультету Падуанського університету та за свій внесок у справу державного будівництва отримали лицарське звання. Амедео Грассіні, попри єврейське походження, дружив зі священиком Джузеппе Сарто, який згодом став папою римським Пієм Х.
Маргерита була четвертою дитиною в сім'ї. Вона любила вчитися і до 10 років говорила французькою, німецькою та англійською. З 12 років, після того, як батьки дозволили їй самостійно брати участь в аукціонах, почала колекціонувати картини. У 14 років вивчала історію та мистецтво з трьома персональними вчителями. Особливо на її погляди вплинув Антоніо Фраделетто[it], який згодом заснував знамениту венеційську Бієнале.
1898 року одружилася з адвокатом та соціалістом Чезаре Сарфатті, вони разом вступили до соціалістичної партії і стали відомими активістами. У травні 1900 року в них народився син Роберто. 1902 року сім'я переїхала в Мілан. Там Маргерита відвідувала салон одного з лідерів соціалістичної партії — російської ортодоксальної марксистки Анни Кулішової. Цей салон відвідували багато художників, письменників і поетів. Один із художників — Умберто Боччоні — став першим коханцем Маргерити, яка ретельно приховувала від чоловіка цей зв'язок.
З підтримкою соціалістів Чезаре переміг на виборах у члени міланського муніципалітету, а 1906 року став президентом міланського відділення Сіоністської федерації Італії. Маргерита в цей період займалася журналістикою в соціалістичній газеті «Avanti!» та публікувала мистецтвознавчу критику. 1903 року здобула третю премію за огляд робіт Бієнале. 1909 року народила дочку Ф'яметту. Під час Першої світової війни Чезаре, а потім і Маргерита виступили на підтримку військових дій і їх виключили зі Соціалістичної партії, яка дотримувалася позиції пацифізму. 1918 року Роберто Сарфатті, який пішов на фронт добровольцем у 17 років, загинув на фронті.
З Беніто Муссоліні познайомилася наприкінці 1912 року, коли його призначили головним редактором газети «Avanti!». Вони стали багато спілкуватися, надалі це переросло в любовний зв'язок. Сестра Муссоліні Едвіге писала в мемуарах, що «Кохання Беніто до цієї жінки було дуже глибоким… вона змінила психологічний та емоційний склад його характеру».
Згодом Маргерита була однією з близьких соратників Муссоліні, писала йому політичні промови і готувала марш на Рим. Її називали «єврейською матір'ю італійського фашизму»[21][22]. 1925 року вона опублікувала в Англії та США книгу «Життя Беніто Муссоліні». Італійське видання вийшло під назвою «Дуче». Книга мала величезний успіх, була перекладена 18 мовами і зробила Муссоліні всесвітньо відомим.
Історик Симона Урсо пише, що Сарфатті, як і Муссоліні, змінила погляди від соціалістичних до фашистських і стала, попри походження, не меншою расисткою, ніж дуче. На думку історика Джорджіо Фабре, статті Сарфатті, написані ще до знайомства з Муссоліні, свідчать про те, що вона вважала «расово неповноцінними» чорних та азіатів[24].
Поступово стосунки з Муссоліні погіршувалися, з'явилися молодші претендентки на роль коханки, а соратники дуче, незадоволені впливом єврейки, зрештою вмовили віддалити Сарфатті[24]. Після розриву з Муссоліні та початку антиєврейських репресій[en] в Італії, внаслідок яких їй заборонили публікуватися на теми мистецтва, Маргерита поїхала до Парижа, а потім до Латинської Америки, і повернулася до Італії після закінчення війни. Померла 30 жовтня 1961 року в місті Кавалласка на півночі Італії.
Відомо, що в неї зберігалося понад 1000 листів Муссоліні, але їх ніколи не було опубліковано і їхнє місцезнаходження залишилося невідомим.
Примітки
Література
- Лазарис В. Три женщины. — Тель-Авив : Ладо, 2000. — С. 7-220.
- Cannistraro, Philip, and Brian R. Sullivan. Il Duce's Other Woman: The Untold Story of Margherita Sarfatti, Mussolini's Jewish Mistress, 1993. ISBN 0-688-06299-7
- Urso, Simona. Margherita Sarfatti. Dal mito del Dux al mito americano, 2003. ISBN 88-317-8342-4
- Wieland, Karin. Die Geliebte des Duce. Das Leben der Margherita Sarfatti und die Erfindung des Faschismus, 2004. ISBN 3-446-20484-9
- Sarfatti, Margherita. The Life of Benito Mussolini, 1925; 2004. ISBN 1-4179-3962-1
- Gutman, Daniel. El amor judío de Mussolini, 2006. ISBN 987-603-017-5
- Liffran, Françoise. Margherita Sarfatti, L'égérie du duce, Biography, 2009. ISBN 978-2-02-098353-2
- Philip V. Cannistraro, Brian R. Sullivan. Il Duce's Other Woman. — William Morrow & Co, 1993. — 685 p. — ISBN 978-0688062996.
Див. також
Посилання
Про аудіо, відео(ігри), фото та мистецтво | |
---|
Генеалогія та некрополістика | |
---|
Література та бібліографія | |
---|
Тематичні сайти | |
---|
Словники та енциклопедії | |
---|
Довідкові видання | |
---|
Нормативний контроль | |
---|