Відмінності між європейською формою та іншими діалектами португальської мови (європейський, африканський, азійський) різними вченими оцінюються по-різному. В цілому вони невеликі, хоча помітні на всіх рівнях варіанту, особливо у фонетичному плані. З середини ХХ століття бразильський варіант стає переважним у світовій португалістиці й більшість наукових видань португальською мовою орієнтуються саме на нього, в тому числі в самій Португалії. Лісабонський варіант, однак, зберігається на території самої Португалії, а також, в різній мірі, на території колишніх колоній в Африці та Азії. Подібна ситуація багато в чому обумовлена демографією: населення Бразилії вже перевищила 200 млн[1], що майже у 20 разів більше населення Португалії (10 млн). 85 % лузофонів світу нині проживає в Бразилії і лише близько 5 % в Португалії. Відносини між бразильським і європейським варіантами багато в чому нагадують ситуацію в іспанській та англійській мовах.
Історія
У Бразилії сама португальська мова проникла після 1500 року, коли проходила португальська колонізація Америки. Спочатку її позиції були дуже слабкі. Першими носіями мови були невеликі групи португальських чоловіків, часто які селилися серед індіанських племен Бразилії (насамперед тупі), з якими вони активно контактували в сексуальному плані через відсутність португальських жінок, в результаті чого більшість населення становили представники змішаної раси — «мамелюко». У міру становлення системи тропічного плантаційного господарства до них додалося і значна кількість негрів-рабів (Див. Рабство в Бразилії). А проте, попри своє панівне становище в бразильській колоніальній економіці, перші бразильці португальського походження, особливо католицькі священнослужителі, створили особливу лінгва франка— на основі автохтонних індіанських мов тупі і активно нею користувалися протягом XVI—XVII століть. В міру зростання змішаного населення (метиси, мулати) і загибелі основної маси індіанців від хвороб, завезених європейцями, португальська займає передову позицію. Так, до кінця XVIII століття він практично повністю витіснив місцеві індіанські та завезені африканські мови. Після революції 1822 року Бразилія здобуває незалежність, а слідом за цим поглиблюються розбіжності між двома мовними варіантами. Так, португальська мова Лісабона продовжує свій розвиток під потужним впливом французької, іспанської та англійської мов. У бразильському ж варіанті того періоду відбувається певна консервація норм старопортугальської фонетики та лексики, активно засвоюються субстратні (індіанські) і суперстратні (африканські) шари лексики.
Більш того, на початковому етапі свого поширення в Бразилії, коли 3/4 населення країни становило кольорове населення, португальська мова виявляє явні ознаки креолізації, тобто значного спрощення граматичної структури через широко поширене просторіччя, масову неписьменність і напівграмотність.
Відмінності
Сучасний європейський і бразильський варіанти розрізняються головним чином фонетикою та лексикою, хоча граматичні відмінності також істотні. В самій Португалії зберігаються 3 діалекти. У Бразилії ж розрізняються діалекти півночі і півдня. Північний діалект, ближчий до мови Португалії, домінував у XVII—XVIII століттях. З кінця XIX століття панівним стає південний діалект, особливо мова міст Сан-Паулу і Ріо-де-Жанейро. З другої половини ХХ століття мовна норма цих двох міст посилюється ЗМІ. Мова, на якій говорять у Бразилії, має ряд рис, що відрізняють його від стандартного португальської, які, однак, не настільки істотні, щоб вважати її окремою мовою: ou вимовляється як «ô», кінцеві -r -l часто відпадають; поєднання lh вимовляється як «l'» в Португалії і як «j» в Бразилії; закінчення «-s» у множині іменників і дієслів часто опускається: кажуть «as casa» замість «as casas», «nós havemo» замість «nós havemos» і навіть «nós come a fruta» замість «nós comemos a fruta»[2].
.JPG)
