Акціонерний комерційний агропромисловий банк «Україна» (Агропромбанк «Україна»; АК АПБ «Україна») — український банк, що існував з 1990 по 2001 роки. Входив до групи найбільших.
Банкрутство банку «Україна» набуло значного суспільного резонансу, потужно сколихнуло громадську думку і стало одним з найбільш помітних в історії країни[1].
Жовтень 2000 — 6 квітня 2001 — Тополов Віктор Семенович 6 — 15 квітня 2001 — Чанкін Вадим Валерійович[5] 15 квітня — 16 липня 2001 — Тополов Віктор Семенович[6].
Передісторія. Місце банку «Україна» в банківській системі
Передісторія найбільшого агропромислового банку України почалася зі створення Київського земельного банку у 1872 році в тодішній Російській імперії. Його основним завданням було надання селянам кредитів під заставу землі та нерухомого майна.
У 1987 ця функція була передана новоствореному Агропромбанку СРСР, однією зі структур якого була Українська республіканська контора Агропромислового банку СРСР (Украгропромбанк). З 1987 року її очолював Вадим Гетьман.
Логотип банку «Україна»
У вересні 1990 Украгропромбанк був реорганізований шляхом акціонування в Республіканський акціонерний комерційний агропромисловий банк «Україна» (слово «Республіканський» вилучене у 1992). На момент свого створення АК АПБ «Україна» мав у своєму розпорядженні 26 регіональних дирекцій, 540 відділень, 140 філій, 303 ощадні каси[1].
Акціонерами банку стали 5160 юридичних осіб: агропромислові об'єднання, установи, колгоспи, міжколгоспні підприємства тощо[7].
На момент відкликання ліцензії (2001) акціонерами банку було понад 337 тис. осіб. Систему складали головний офіс, 28 дирекцій, 547 відділень і 514 структурних підрозділів[8][9].
Всього в різний час клієнтами банку були понад 1,7 млн фізичних і понад 200 тис. юридичних осіб[11]. Клієнтура банку характеризувалася як «колгоспна», «перевірена» і «дисциплінована»[7], проте «розбещена» популізмом і протекціонізмом уряду. Відзначалося, що аграрії вкрай погано платили за кредитами[12].
Банк «Україна» почав відчувати великі проблеми в 1998 році. На стику весни-літа 1998 Агропромбанк став втрачати платоспроможність і зазнавати збитків. За офіційною версією банку, він слідом за тодішнім урядом постраждав від російської кризи. На той момент другий за величиною банк держави виглядав легко хворим: «too big to fail[en]» — занадто великий, щоб луснути[12].
Для розроблення заходів щодо поліпшення фінансового становища банку «Україна» Кабмін утворив тимчасову робочу групу під очільництвом міністра фінансів Ігоря Мітюкова[13].
НБУ швидко відкрив «Україні» стабілізаційний кредит у 150 млн гривень. Однак, 1998 рік банк закінчив з великим збитком у 123 млн гривень. Найкращі клієнти йшли, посилюючи проблеми. Слідом за ними йшли професійні службовці, потерпаючи від безперспективності та падіння зарплат[12].
У 1999 році банк провів стратегічно важливу реформу філіальної мережі (перехід від балансових відділень на безбалансові), здійснювалися заходи з підвищення дисципліни. У результаті збитки 1999 року зменшилися до 96 млн гривень[12].
Попри те, що в середині 2000 року ситуація в банку в цілому стабілізувалася, на керівництво держави почали тиснути міжнародні фінансові організації: Світовий банк та МВФ, з вимогою реорганізувати/ліквідувати проблемний банк[14][15][16].
25 вересня 2000 року Національний банк України ввів тимчасову адміністрацію в АК АПБ «Україна», що входив тоді до сімки найбільших українських банків, строком на один рік.
Проте, тимчасова адміністрація не змогла повернути банку сенс існування, і 16 липня 2001 року НБУ відкликав банківську ліцензію АПБ «Україна» та запровадив процедуру його ліквідації. Ліквідатором призначено державне Агентство з питань банкрутства[17].
На момент початку процедури ліквідації збитки банку перевищували 1,8 млрд грн., кредитний портфель становив 1,2 млрд грн., безнадійні кредити — 1,47 млрд грн.[9]
Ліквідація здійснювалася за чинним на той час Законом «Про банки і банківську діяльність» ([1] [Архівовано 29 листопада 2014 у Wayback Machine.]) і включала такі стадії:
унесення запису про ліквідацію до Державного реєстру банків.
Процедура ліквідації була продовжена Законом до 1 січня 2009 року[18].
7 березня 2002 року Верховною Радою був ухвалений довгоочікуваний Закон «Про врегулювання заборгованості за вкладами фізичних осіб — вкладників та інших кредиторів Акціонерного комерційного агропромислового банку „Україна“». Встановлювалося три черги задоволення вимог кредиторів[19].
Ліквідація банку проходила надзвичайно тривало і складно[2].
Фонд гарантування вкладів фізичних осіб здійснював виплати гарантованої суми відшкодування вкладникам банку. За період виплат відшкодування отримали 217 435 вкладників, що складає 22,2 % від загального числа осіб, які мали право на відшкодування за вкладами. Отримана вкладниками сума складає 32,1 млн грн. або 87 % від загальної суми відшкодування за вкладами. Це пояснюється тим, що розмір вкладів переважної більшості вкладників цього банку був замалим: вклади до 1 гривні мали 41 % осіб[20].
26 грудня 2008 року (за лічені дні до закінчення процедури) НБУ передав непродані активи
та перелік незадоволених вимог кредиторів банку в управління такому собі ТОВ «Торнадо.» (Київ). Вартість непроданих активів банку, які були передані цій компанії, становить приблизно 60 млн грн.[9][21].
ТСК для з'ясування причин, що призвели до кризового фінансового стану Акціонерного комерційного агропромислового банку «Україна» (2001—2002) [2] [Архівовано 4 березня 2018 у Wayback Machine.] [3] [Архівовано 25 червня 2017 у Wayback Machine.];
ТСК для з'ясування причин, що призвели до кризового фінансового стану Акціонерного комерційного агропромислового банку «Україна», та перевірки дотримання законності при здійсненні його ліквідації (2002—2006) [4] [Архівовано 7 лютого 2016 у Wayback Machine.] [5] [Архівовано 4 березня 2018 у Wayback Machine.] [6] [Архівовано 4 березня 2018 у Wayback Machine.], обидві під керівництвом під керівництвом В. М. Короля.
За фактами, пов'язаними з крахом банку «Україна», Генеральною прокуратурою було порушено понад 30 кримінальних справ[1].
Народні депутати УкраїниГ. Омельченко і А. Єрмак провели депутатське розслідування, яке показало, що основними причинами доведення банку «Україна» до банкрутства та його ліквідації були:
дуже ризикована і шкідлива для банку практика вкладання кредитних ресурсів у великих розмірах в активи (гарантії, кредити, акредитиви, цінні папери тощо), які були приречені на неповернення, що призвело до різкого погіршення фінансового стану банку, невиконання ним своїх зобов'язань перед клієнтами, порушення ліквідності та платоспроможності;
низький рівень платоспроможності основних клієнтів банку — сільськогосподарських підприємств (значна частина отриманих клієнтами кредитних коштів нібито йшла на хабарі посадовим особам, які «пробивали» ці кредити, або «рекетирам». «Такса» хабара нібито дорівнювала 10-25 % від суми кредиту);
вимушена (під час парламентських та президентських виборів 1998—1999 рр.) видача великих сум кредитів за вказівкою високих посадових осіб підприємствам за низькими відсотками річних (15-20 %), тоді як відсоткова ставка в інших банках становила 40-50 %;
втягування окремими народними депутатами і посадовими особами банку в політичну діяльність під час президентських виборів 1999 року та використання його організаційних структур і коштів для підтримки кандидата у Президенти України Леоніда Кучми.
невжиття своєчасних заходів зі сторони Президента й Уряду для забезпечення повернення боргів банку, незважаючи на числення звернення керівників банку;
відсутність реакції правоохоронних органів на матеріали документальних ревізій, які їм неодноразово направлялися на початку 1999 року, про зловживання службовим становищем та неповернення боржниками банку коштів;
незадовільний рівень підготовки менеджерів і зловживання службовим становищем посадовими особами банку, які, видаючи кредити, заздалегідь знали, що вони не будуть повернуті;
видача кредитів під різні сільськогосподарські програми, які не були економічно обґрунтовані та використовувалися не за призначенням;
ЗМІ неодноразово оприлюднювали розслідування про причетність В. Ющенка до фінансових махінацій банку «Україна» в особливо великих розмірах[1][7][22]. у 1988—1990 рр. Ющенко був начальником управління, заступником Голови Правління Українського республіканського банку Агропромбанку СРСР, а протягом 1990—1993 рр. — заступником, першим заступником Голови Правління АК АПБ «Україна». Звідти він перейшов на чільну посаду в Нацбанку[23].
Ми купили 4% акцій найбільшого на той момент банку Україна. The Wall Street Journal і The Financial Times написали про це як про першу масштабну операцію з українськими цінними паперами. Ми заплатили, але банк не поспішав передавати пакет акцій. Після мене викликав голова правління банку і запропонував підписати папір про те, що моя компанія відмовляється від угоди. Інакше, додав банкір, він не може гарантувати мою безпеку. Я відмовився. Ми почали боротися, але у нас нічого не вийшло. Хоча нам допомагав посол Великої Британії, зустрічалися з Віктором Ющенком, який тоді був головою НБУ і обіцяв, що угода відбудеться. Договір довелося розірвати. Потім нам стало відомо, що політики, які тоді перебували у владі, крали гроші з банку Україна. Коли вони дізналися, що іноземці купують 4% і стають великими акціонерами, почали переживати, що це змусить банк працювати прозоро.
