Необсмажені зерна робустиТрадиційний метод сушіння кавових зерен у Калібару (Індонезія)
Робуста — вид кавових зерен, що відрізняється низькою кислотністю, добре вираженим гірким присмаком та міцністю, використовується здебільшого у виробництві розчинної кави, під час приготування еспресо, є також складовою частиною сумішей меленої кави. Зерна робусти вирощуються на кавових деревах Coffea canephora, що походять із центральної та західної частин Субсахарської Африки.[1] Робуста має більший врожай, майже подвійну дозу кофеїну й антиоксидантів,[2] зручна у догляді; на відміну від арабіки, робуста більш стійка до захворювань. Напій із зерен робусти є міцним та насиченим, однак зазвичай більш гірким, ніж арабіка, через високий вміст піразину; аромат робусти можна охарактеризувати як землистий.
Близько 30% кави, що вирощується в світі, є робустою.[3] Її вирощують здебільшого у В'єтнамі, куди наприкінці ХІХ століття потрапили французькі колоністи; вирощують робусту також в Індії, Африці та Бразилії, де вона відома також під назвою conilon.[4][5] Не так давно В'єтнам, що виробляє більшу частину обсягів робусти, став найбільшим експортером зерен робусти в світі, охоплюючи більше 40% від загальносвітового її виробництва. Далі йдуть Бразилія (25% світового виробництва), Індонезія (15%), Індія (6%) та Уганда (4,5%).[6] Бразилія й досі залишається найбільшим виробником кави в світі, продукуючи третину її світових обсягів, більше 70% виробленої в Бразилії кави є арабікою.[7][8]
За робустою досить легко доглядати, до того ж вона має більші врожаї, ніж арабіка, тому виробляти її дешевше.[9] Напій із зерен робусти має міцний та насичений смак, проте зазвичай він більш гіркий, ніж арабіка, через високий вміст піразину; аромат робусти можна охарактеризувати як землистий.[10][11] Арабіка має м'якіший смак, більшу кислотність та багатший аромат, тому часто перевага надається саме їй; виробництво робусти довгий час не було в пріоритеті, зерна її не милися, через що смак робусти був жорсткішим.[12][13][14] Однак міцний аромат може бути привабливим у кавових сумішах — він додає їм міцності та «завершеності», особливо це помітно в італійській кавовій культурі; ретельно оброблені та вимиті зерна робусти можуть бути високоякісними та більш м'якими на смак, ніж зерна арабіки не дуже високої якості.[14] Відбірні зерна робусти входять до складу традиційних кавових сумішей для приготування італійського еспресо (їхня частка становить близько 10—15%), завдяки їм напій має більш повний смак та щільнішу пінку («крема»). Робуста застосовується також як стимулятор, сечогінний засіб, антиоксидант, жарознижувальний засіб; корисним є її застосування при спастичній астмі.[15][16]
Робуста є різновидом покритонасіннихродинимаренових. Науковці часто ідентифікують рослину як Coffea canephora, хоча вона широко відома під синонімом Coffea robusta. Назва Coffea canephora має два основних варіанти — C. c. robusta і C. c. nganda.[1] Дерева мають дрібну кореневу систему, ростуть як у вигляді дерев висотою близько 10 м, так і у вигляді чагарників. Цвітуть нерегулярно. Плоди («вишні») мають овальну форму; період дозрівання плодів становить близько 10—11 місяців. Дерева робусти дають більший врожай, ніж арабіка, містять більше кофеїну — 2,7%, тоді як у арабіці його частка становить 1,5%[17] — та менше цукру (3—7%, тоді як у арабіці — 6—9%).[18] Робуста менш чутлива до захворювань та шкідників, ніж арабіка,[19] тому не потребує надто активного застосування пестицидів і гербіцидів.
↑Robusta Coffee Production. United States Department of Agriculture - Foreign Agricultural Service. 18 грудня 2015. Процитовано 9 травня 2016.[недоступне посилання з липня 2019]
↑Coffee Production. United States Department of Agriculture - Foreign Agricultural Service. 18 грудня 2015. Архів оригіналу за червня 3, 2016. Процитовано 9 травня 2016.
↑Arabica Coffee Production. United States Department of Agriculture - Foreign Agricultural Service. 18 грудня 2015. Архів оригіналу за червня 3, 2016. Процитовано 9 травня 2016.
↑Miyanari, Walter (2008). Aloha Coffee Island. Savant Books & Publications. с. 7. Процитовано 13 грудня 2011.
↑Andrew J. Taylor, Robert Linforth (2010). Food Flavour Technology. John Wiley and Sons. с. 68. Процитовано 13 грудня 2011.