Світла́на Іва́нівна Наси́пана (до шлюбу Руса́нова; 1 серпня 1943(19430801), Борщова — 12 вересня 2016, Гайворон) — українська громадська, політична та культурна діячка. Обіймала керівні посади в Гайворонському районі, займала активну громадянську позицію, змалювала реалії часів свого життя через призму історій про свій рід, друзів та рідні місця.
Життєпис
Народилася у сім'ї кравця Русанова Івана Омеляновича (1914—1978) та вчительки Русанової (Гавази) Устини Захарівни (1921—1972). Ось що згадує Світлана про той час з розповідей мами та бабусі:
|
Неділя 1 серпня 1943 року видалася теплою та сонячною. Тривав бій партизан з німцями, а я поспішала народитися в хаті на західному боці села Борщова. Встигла. Потім «бачу» себе біля стогів пожатого жита під теплим нічним українським небом. Це було на третій день після мого народження: німці вигнали всіх жінок жати жито, й мене майже загубили. Тоді за день нажали дуже багато стогів, й мати не могла зразу визначити, під яким вона мене востаннє годувала й залишила спати. Шукали усім селом й пізно вночі знайшли.. А ось засніжений грудень 1943 року, усіх мешканців Борщової колоною, по пояс в снігу, ведуть до Підвисоцької в’язниці – так німці хотіли виманити партизанів з лісу. Хвора мати не в силах нести мене далі й залишає на снігу, але потім повертається й забирає.[1]
|
|
В 1945 році сім'я Русанових переїжджає до хутору Захоперський й потім до станиці Нехаєвської на той час Сталінградської області Росії. Там пройшли найкращі роки дитинства.
В березні 1956 року Русанові повертаються в Україну і згодом оселяються в Підвисокому, де Світлана закінчує середню школу.
Протягом 1960—1965 років навчалася в Кіровоградському педагогічному інституті на фізико-математичному факультеті. В 1963—1964 роках проходить річну педагогічну практику у восьмирічній школі села Дмитрівка зі своєю близькою подругою Поліщук Жанною Павлівною. Проживали вони на квартирі у Валентини та Стапана Курогло. Серед спогадів про Степана Степановича Курогло є такі рядки:
|
|
Разом з нами працював молодий місцевий вчитель Степан Курогло. Він дуже переймався успішністю навчання дітей, породжував в них патріотичні національні почуття, писав вірші гагаузькою та російською мовами. Та інколи траплялися й не дуже приємні випадки. Пам’ятаю, як одного разу він зайшов до класу, де кілька учнів зовсім погано вчилися. Йшла класна година, й крім мене ще були присутні декілька вчителів. Степан почав казати гагаузькою мовою про те, що треба вчитися й піднімати свою культуру, бо інакше ці дурні (мав на увазі нас) увесь час будуть панувати. Діти з подивом дивилися то на нього, то на інших. Ми розуміли, що щось було не так, але мови не розуміли. Після того, як він пішов, нам переклали суть розмови і діти навіть вибачилися за вчителя. Зараз його твори включено до програми гагаузьких шкіл.[2]
|
|
Була свідком повалення сільської церкви.
|
|
Біля школи стояла висока церква. Служб там не проводилося, та усе внутрішнє оздоблення зберігалося, й берегли його самі селяни. Та в той час селами йшло повальне руйнування церков. В один з осінніх днів о десятій ранку в село привезли призовника-механізатора, якимось дивом він виліз на купол церкви, накинув на хреста трос, зліз, сів в трактор і поїхав. Трос натягнувся, й купол впав.. Хлопця швидко посадили в машину і увезли. Вчителів ще зранку того дня попередили, щоб не випускали дітей на перерву. Проте один із учнів шостого класу побачив у вікно, як руйнували церкву, щось закричав гагаузькою мовою, і дітей вже втримати було неможливо – вони вибігали через двері та вистрибували з вікон. За кілька хвилин в школі не залишилося жодного учня. А вже за двадцять хвилин усі жителі Дмитрівки були біля церкви, стояли з прихиленими колінами і плакали. Чоловіки, жінки, юнаки і дівчата, діти. Потім усі кинулися всередину церкви й брали все, щоб зберегти його в себе. Люди цілували ті речі, що забирали. Ми, виховані атеїсти, на той час цього не розуміли.[3]
|
|
В 1965—1968 роках працює в школі-інтернаті смт. Завалля.
В 1968 році переїжджає до Гайворона на роботу завідувачем відділу шкільної молоді, а потім другим (1969) та першим (1971) секретарем Гайворонського райкому комсомолу.
В 1972 році одружується з Насипаним Віталієм Дмитровичем (1945—2002). В 1973 році народжує доньку Наталю, в 1976 році — сина Богдана.
З 1974 по 1982 роки працює заступником директора та директором середньої школи № 2 міста Гайворон.
З 1982 року депутат Районної ради народних депутатів, займає виборчі посади в Гайворонській районній раді до 1994 року. Протягом 1994—1998 років обіймає посаду голови районного представництва Фонду держмайна України[4]. З 1999 по 2006 рік є активним членом Соціалістичної партії України.
В період 2005—2012 років більшість часу проводить у Києві, допомагаючи у вихованні внука Олексія. В цей час багато подорожує й працює над книгою «Мій рід». Захоплюється сучасною літературною творчістю, вирізняючи поезію Ліни Костенко.
З 2012 по 2016 рік працює над книгою «У колі друзів». Багато спілкується в соціальних мережах з друзями та родичами з Російської федерації, намагаючись знайти порозуміння в баченні геополітичної ситуації, що склалася (окупація Криму, війна на Донбасі, трагедія в Одесі).
Вночі 12 вересня 2016 року наступає раптова смерть внаслідок серцевого нападу.
Політична діяльність
З 1982 року депутат Гайворонської районної ради.
1982—1990 — секретар виконкому Гайворонської районної ради народних депутатів.
1990—1992 — заступник голови Гайворонської районної ради.
1992—1994 — голова Гайворонської районної ради.
1994 — кандидат в депутати Верховної Ради України на повторних виборах, від Гайворонського виборчого округу № 230.
1994 —1998 — голова Гайворонського районного представництва Фонду держмайна України.
1999 — довірена особа кандидата у Президенти України Мороза О. О.[5]
1999—2006 — засновник та керівник Гайворонської районної організації Соціалістичної партії України.
2000—2001 — учасник кампанії «Україна без Кучми».
2002 — кандидат в депутати Верховної Ради України від Соціалістичної партії України (№ 65 в партійному списку)[6]
2004—2005 — активний захисник демократичного виборчого процесу в Гайворонському районі під час виборів Президента України.
Творчість
«Мій рід»
Робота над книгою «Мій рід» почалася в 1998 році, але більшість матеріалу було зібрано та підготовлено у період 2005—2014 років. Світлана відвідала місця свого дитинства, друзів та родичів з різних куточків України, Росії та Литви. Працювала з архівами місцевих видань та галузевими державними архівами, знаходила свідків давніх подій та задокументовані спогади. В результаті, вдалося побудувати цілісну картину роду з часів початку ХІХ сторіччя, зібравши в родинне дерево більше 150 осіб. Книга містить неприкрашені описи реалій життя, спогади та посилання на документи. Структура книги та подача матеріалу можуть становити інтерес для інших дослідників свого роду.
«У колі друзів»
В даній книзі зроблено спробу визначити дружбу за допомогою реальних життєвих історій, відсіявши неважливе й зосередившись на тому, що продовжує захоплювати і хвилювати навіть після семи десятків прожитих років.
Частину книги присвячено друзям з інтернету, людям, яких авторка ніколи не бачила. Там йдеться про історії виникнення та розвитку стосунків, спроби взнати та описати людину, страх втратити зв'язок та бажання колись зустрітися.
Друкована версія книги так і не встигла побачила світ, залишившись у «передостанній ревізії». Проте, частково скорочену аудіо-версію книги, надиктовану авторкою, таки було завершено.
Інше
Публікація статей в газетах «Гайворонські вісті» та «Нехаївські вісті».
Участь у творчих вечорах та зустрічах в м. Гайворон.
Переклад віршів Ліни Костенко[7].
Примітки
Джерела
Насипана С. І. Мій рід. — К., 2014 (рос.).
Насипана С. І. У колі друзів. — Гайворон, 2016 (рос.).
Газета «Гайворонські вісті», № 73-74 від 17.09.2016
Газета «Гайворонські вісті», № 83-84 від 22.10.2016
