Абулкасим Ахмедзаде Лахуті народився в Західному Ірані в родині поета на ім'я Мірза Ахмад Ель-Хамі. Поезію Лахуті вперше було надруковано в 1907 році у часописі Habal al-Mateen (Калькутта), коли поетові було 18 років[1].
Згодом Лахуті зайнявся політикою і навіть отримав срібну медаль від Саттар-хана. Спершу здобував ісламську освіту, потому виїхав до Болгарського царства, де писав поетичні твори на мусульманську тематику. Повернувшись до Персії, служив у армії, здобувши звання капітана[1].
Після вироку на смерть у суді в місті Кум, змушений був тікати до Османської імперії, але по часі пристав до повстанської партії шейха Мохаммада Хіябані в Тебрізі. Після поразки повстанців, Лахуті втік до Баку[1].
У 1925 році Абулкасим Лахуті переїхав до Душанбе, де увійшов у літературне коло Садриддіна Айні. Він швидко здобув популярність і вдячну публіку, що навіть заслужило йому репутацію одного із зачинателів сучасної таджицької радянської поезії[2]
У СРСР у 1920—30 Абулкасим Лахуті оспівував радянську тогочасну дійсність, розбудову молодої держави, трудові звершення простих людей — збірка віршів «Червона поезія» (1927), поеми «Кремль» (1923), «Ленін живий» (1924), «Корона та прапор» (1935), «Батьківщина радості» (1935).
Україні поет присвятив ряд поезій: «Відповідь на «Заповіт» Шевченка» (1933), «На березі Дніпра» (1936), «Дім Тараса буде вільний», «Народові України» (обидва — 1942).
.jpg){kind=link}
