За даними Центрального статистичного агентства, 2005 року населення міста налічувало близько 14 668 осіб[1]. За даними національного перепису 1994 року, населення міста становило 8484 особи.
Місто знаходиться у зоні, котра характеризується океанічним кліматом субтропічних нагір'їв. Найтепліший місяць — травень із середньою температурою 16.7 °C (62.1 °F). Найхолодніший місяць — грудень, із середньою температурою 12.6 °С (54.7 °F).[2]
До часів правління Гебре Мескеля Лалібели місто було відоме під іменем Роха. Цар-праведник отримав своє ім'я завдяки бджолиному рою, який, за легендою, оточив його при народженні. Його мати розцінила це як знак того, що він стане царем Ефіопії. Назви деяких місць у сучасному місті й загальний вигляд самих, висічених у суцільному камені, церков повторюють назви й обриси будівель, які цар Лалібела бачив під час свого перебування в Єрусалимі та у Святій землі в юнацтві.
Прагнучи усамостійнити ефіопську церкву і вивести її з-під влади Александрійського патріарха, Лалібела вирішив збудувати на батьківщині новий Єрусалим, який відповідав би його власним уявленням про «святий град»[3]. Саме тому багато об'єктів у місті мають біблейські назви: навіть річку, що протікає містом, називають Йорданом.
Місто залишалося столицею Ефіопії з кінця XII століття й упродовж XIII.
Першим з європейців церкви Лалібели побачив португальський мандрівник Перу да Ковільян (1460–1526). Серед перших європейців, хто побував у Лалібелі, був і португальський священик Франсішку Алваріш (1465—1540), який супроводжував посла Португалії під час відвідування останнім Лібне Дингиля у 1520-х роках[4].
Відповідно до «Футух аль-Хабаса» (Futuh al-Habasa) Сіхаба ад-Діна Ахмада, Ахмед Гран спалив один із храмів Лалібели під час свого вторгнення до Ефіопії[5].
Місто відоме у всьому світі своїми монолітними церквами, що відіграють важливу роль в історії скельної архітектури. Хоча дати будівництва церков точно не відомі, вважається, що більшість із них було зведено за часів правління Лалібели, а саме — упродовж XII—XIII століть. Разом налічується 13 церков, об'єднаних у чотири групи:
Північна група: Бет Медхане Алем, місце розташування хреста Лалібели, вважається найбільшою монолітною церквою у світі, можливо копіює церкву Святої Марії Сіонської в Аксумі. Поєднана з церквами Бете-Мар'ям[fr] (можливо, найстарішою з тих церков), Бете-Голгофа (відома своїми витворами мистецтва, за деякими даними, там розташована могила царя Лалібели), каплицею Селассіє та могилою Адама.
Західна група: Бет Гіоргіс, що вважається найбільш витонченою церквою й такою, що збереглась найкраще.
Східна група: Бет Амануель (можливо, колишня царська каплиця), Бет Меркоріос (може бути колишньою в'язницею), Бет Абба Лібанос і Бет Габріель-Руфаель (можливо, колишній царський палац), поєднана зі святою царською пекарнею.
Ще далі розташовані монастир Ашетан Мар'ям і церква Ємрегана Крестос (можливо, XI століття, збудована в аксумському стилі, але в печері).
Щодо часу будівництва деяких церков є різні думки. Девід Бакстон установив загальновизнану хронологію[7]". Оскільки на висікання в тілі скелі мало піти більше часу, ніж кілька десятиліть правління царя Лалібели, Бакстон припустив, що роботи тривали й у XIV столітті[8].
Церкви також є значним досягненням інженерної думки, враховуючи, що всі вони пов'язані з водою (яка наповнює криниці поряд із багатьма церквами), використовують артезіанську геологічну систему, що подає воду на верхівку гірського хребта, де лежить місто[9].
Побут
У Лалібелі також розташовані аеропорт (ICAO code HALL, IATA HLL), великий ринок, дві школи й лікарня.
У творах мистецтва
Лалібела згадується як «місто священиків і висічених у камені церков» у науково-фантастичному романі «My Soul to Keep» Тананаріве Дуе.
Книга «Тяжкий хрест Лалібели» Олександра Власова видана у Челябінську[10].
Галерея
Церква Спасителя Світу
Св. Амануель, можливо, колишня царська каплиця
Ритуальні барабани біля бічного входу до церкви Св. Георгія
↑Francisco Alvarez, The Prester John of the Indies translated by C.F. Beckingham and G.W.B. Huntingford (Cambridge: Hakluyt Society, 1961), стор. 226
↑Sihab ad-Din Ahmad bin 'Abd al-Qader, Futuh al-Habasa: The conquest of Ethiopia, translated by Paul Lester Stenhouse with annotations by Richard Pankhurst (Hollywood: Tsehai, 2003), стор. 346
↑«two of them follow, with great fidelity of detail, the tradition represented by Debra Damo as modified at Yemrahana Kristos.» David Buxton, The Abyssinians (New York: Praeger, 1970), стор. 110