Після реставрації Мейдзі1868 року Імператорський уряд Японії, який успішно ліквідував попередню систему влади сьоґунату Токугава, перебував під тиском громадського Руху за свободу і народні права, а тому почав схилятися до створення всеяпонської конституції. У 1876 році Палаті Старійшин було наказано випрацювати чорновий проєкт основного закону. Вона сформувала Комітет дослідження Конституції, ознайомилась із основними законами іноземних країн і у жовтні 1876 року подала на розгляд уряду перший конституційний проєкт, а у 1878 році — другий. Обидва проєкти укладалися під впливом демократичноїконституції Бельгії1831 року і виклали сувору критику лідера японської аристократіїІвакури Томомі. У 1880 році спеціалісти Палати Старійшин упорядкували третій проєкт японської конституції, але і його не було затверджено.
У конституційному процесі взяли також активну участь пересічні японці, які стали складати громадські проєкти основного закону[4] та подавати їх уряду. Серед таких робіт особливим радикалізмом відзначився «Проєкт Державної Конституції Східноазійської Великої Японії»[5] авторства Уекі Еморі, який змусив японських високопосадовців пришвидшити хід прийняття конституції і пообіцяти громадським діячам скликати Всеяпонський Парламент після її затвердження.
За змістом Конституція поділяється на власне Конституцію Великої Японської Імперії та Закон про Імператорський дім. Вона складається з Імператорського Привілею, 7 параграфів і 76 статей. Текст Конституції простий, не чіткий і ситуативний, що давало змогу японському уряду трактувати його на власний розсуд залежно від обставин. Як і у прусській моделі конституційної монархії, японська Конституція поєднувала ліберально-демократичні цінності з абсолютною владою монарха, але також містила оригінальні положення про божественність природи Імператорської влади, відображені у статтях 1 і 4, що надавало основному закону Японії відтінку теократичності.
Серед демократичних нововведень Конституції було скликання Парламенту для контролю уряду, введення системи міністрів-радників для запобігання монаршому авторитаризму, проголошення незалежності судової влади і визначення базових прав громадян. У результаті Руху підтримки Конституції1912–1913 років, який ставив на меті захист і дотримання цих положень, в Японії міжвоєнного періоду набули розвитку демократичні перетворення у період Тайсьо, а також з'явилися перші багатопартійні Кабінети міністрів.
Разом з цим носієм суверенітету Японії і наглядачем, що мав право управління усіма сферами життя країни, проголошувався Імператор Японії. Розпорядження видані ним мали силу закону без ухвали Парламенту. При Імператорі встановлювалися дорадчі органи Таємна Рада та Палата аристократії, члени яких брали участь у вирішенні політичних питань, але знаходилися поза контролем громадян Японії. Управління військом також перебувало у формальній компетенції Імператора, але фактично було незалежним. Ці положення обумовили недорозвиненість демократичних інститутів Японії і спричинили появу теократично-мілітаристської диктатури у 1930-х роках.
