Вулиця Гілмор-Плейс, на якій Вільямсон прожив більшу частину свого життя. У XXI столітті майже усі будинки цієї вулиці, з будинком Вільямсонів включно, переобладнані під готелі
Тео Вільямсон народився в Единбурзі, в успішній ірландській сім'ї[4]. Перенісши в ранньому дитинстві туберкульоз, Вільямсон ріс хворобливою, фізично слабкою дитиною. Хвороба переслідувала його все життя та у зрілі роки стала причиною раннього виходу на пенсію та еміграції [5].
У лютому 1946 року Вільямсон, не обтяжений більше зобов'язаннями воєнного часу, покинув компанію Marconi й перейшов на роботу в единбурзьке відділення військово-технічної компанії Ferranti[8]. Від пропозицій звукозаписувальної компанії Decca, що базувалася в Лондоні, він відмовився, воліючи повернутися в рідне місто[8]. Ferranti активно шукала способи конверсії накопичених у воєнний час технологій у цивільні продукти, але потенційні клієнти були мало зацікавлені у модернізації[8]. Традиційна британська промисловість переживала глибокий спад, основним джерелом доходу Ferranti залишалося військове замовлення[9]. Вільямсон у перші роки роботи на Ferranti займався суто військовими розробками: авіаційним надзвуковим датчиком швидкості та магнітним підсилювачем для системи управління стартовою катапультою авіаносця[9].
У 1947 і у 1949—1950 роках в журналі для радіоаматорів «Wireless World»[en] вийшло дві серії статей Вільямсона про розроблений ним підсилювач звукових частот. Конструкція мала надзвичайний успіх у середовищі аматорів, а на початку 1950-х років домінувала і в серійному промисловому виробництві[10][11]. Точна кількість випущених підсилювачів Вільямсона невідома, але рахунок йшов як мінімум на сотні тисяч[7]. Збірник статей Вільямсона з «Wireless World» витримав три видання і перевидавався у США в 1990-і роки[12]. Так, на самому початку кар'єри, інженер-початківець без вищої освіти[6][13] став «тим самим Вільямсоном», добре відомим і аматорам, і професійним інженерам по обидва боки Атлантики[7].
Роботи у машинобудуванні
Система позиціювання Ferranti
Система позиціювання Ферранті. Рисунок з патенту 1953 року. При переміщенні супорта 10 рухома дифракційна ґратка 13 зсувається відносно нерухомої ґраттки 12. Юстування здійснюється перекосом ґратки 12
У 1950 році Вільямсон зайнявся першим значимим власним проєктом — розробленням прецизійного датчика лінійного переміщення для фрезерних верстатів компанії Ferranti[9], задіяної у виробництві радіолокаційних станцій[13]. Складність конструкцій надвисокочастотних хвилеводів до того часу зросла до рівня, практично недоступного до виготовлення в умовах традиційного виробництва. Керівництво Ferranti вирішило перевести верстатний парк на числове програмне керування — для цього і стали потрібними надточні датчики[9][13]. Поїздка до Массачусетського технологічного інституту (MIT) з надією запозичити вже готове технічне рішення не принесла результату: у точному машинобудуванні американці відставали від британців на п'ять-десять років[9]. Британцям був потрібен датчик з абсолютною точністю не гірше за 5 мкм — на порядок кращий від «найновіших» технологій MIT[9]. Створення надточного датчика на базі дифракційної ґратки і системи числового програмного керування зайняло п'ять років. Перші зразки «системи [позиціювання] Ferranti», представлені у 1955 році, забезпечували потрібну абсолютну точність вимірювання у 5 мкм при переміщеннях до 1,5 м; згодом інженери Ferranti зуміли багатократно збільшити діапазон вимірювань, використовуючи систему дзеркал[14]. Числове керування верстатом здійснювалось спеціалізованим, відносно компактним цифроаналоговим обчислювачем по програмі, що зберігалась на магнітній стрічці, так як універсальні ЕОМ 1950-х років були для цієї задачі занадто дорогими і громіздкими[14]. У приводах верстата, вперше у Великій Британії, було застосовано прецизійну кульково-гвинтову передачу, що раніше використовувалась лише в американському автомобілебудуванні[14].
S-подібний повітрозабірник літака «Trident» виготовлявся з монолітної заготовки на верстаті, спроєктованому Вільямсоном
Верстати з датчиками системи Ferranti добре продавалися на ринку, багато в чому, завдяки репутації Вільямсона-радіоаматора. Його ім'я, само собою, приваблювало нових клієнтів[13]. Датчики «системи Ферранті» були абсолютним проривом; протягом багатьох років ніхто з конкурентів не міг навіть наблизитися до результатів, досягнутих групою Вільямсона[15]. Сам же Вільямсон вважав вершиною своєї роботи на Ferranti іншу розробку — величезний фрезерний верстат з ЧПК, що обробляв монолітні заготовки розміром до 3×10 м[15]. У цьому верстаті 1957 року було вперше застосовано повністю гідравлічне управління переміщенням заготовки і фрези, а сама фреза оберталася зі швидкістю до 8000 об/хв — таким чином, все тепло при різанні відходило у стружку, а сама заготовка практично не нагрівалася і тому не зазнавала теплових деформацій[16]. Замовником унікального верстата, призначеного для виготовлення силових елементів бойових літаків, виступала авіабудівна компанія Fairey Aviation Company; згодом на ньому виготовлялись S-подібні повітрозабірники цивільних авіалайнерів Hawker Siddeley Trident[16].
Високошвидкісні верстати з ЧПК Molins
У 1960 році Вільямсона перекупив клієнт Ferranti — машинобудівна компанія Molins, світовий монополіст на ринку обладнання для тютюнової промисловості[16]. Тютюновий бізнес був Вільямсону не цікавий, але Molins запропонувала йому учетверо більший оклад, ніж була згодна платити Ferranti (і більше, ніж отримував тодішній прем'єр-міністр Великої Британії)[13]), плюс місце у раді директорів і необмежені повноваження у технологічному переоснащенні виробництва[16]. За десять років роботи головним конструктором Вільямсон зумів збільшити продуктивність сигаретних машин Molins з 1800 до 4000 штук за хвилину, реорганізував і спростив виробництво комплектуючих, запатентував фундаментальні для тютюнової галузі пристрої автоматичного контролю готової продукції, проте більшу частину часу, як і на Ferranti, віддав проєктуванню верстатів з ЧПК[17].
Приводом до їх розроблення стали потреби самої компанії Molins[17]. Дрібносерійне виробництво сталевих деталей машин на класичних верстатах було занадто повільним і дорогим[17]. Для прискорення виробництва, вважав Вільямсон, слід було замінити сталь легкими сплавами (алюмінієвими, зокрема), що допускали значно більшу швидкість різання, і замінити застарілі універсальні верстати найновішими високошвидкісними (30000 обертів за хвилину) верстатами з ЧПК та гідравлічними приводами подачі[17][18]. Здорожчання матеріалу, за розрахунками Вільямсона, повністю окуповувалось здешевленням й прискоренням обробки[19]. Типовий розмір оброблюваної заготовки у Molins не перевищував 300×300×150 мм, тому такий верстат міг бути набагато легшим і дешевшим від універсального. Перші два верстати Вільямсона обійшлись компанії усього у 50 тисяч фунтів[17]. Згодом Molins випустила на зовнішній ринок настановну серію з п'ятнадцяти верстатів Вільямсона, два з яких були придбані французькою авіабудівною компанією Aérospatiale й застосовувались для виготовлення вузлів «Конкорда»[17]. За ініціативою Вільямсона компанія Molins серйозно зосередилась на новому для себе ринку металорізальних верстатів; вихід на нього обіцяв значно більшу норму прибутку, але вимагав радикальної зміни і технології, і культури виробництва[20]. Вільямсону довелось фактично з нуля вибудувати на старих площах завод нового покоління[20]. Безпосереднім продовженням роботи з перебудови власного виробництва Molins стало головне досягнення Вільямсона — гнучка виробнича система.
«Система 24»
Структура цеху «Системи 24» (патентна заявка 1967 року). Ліворуч — ряд верстатів 101…106, правіше від нього — стелаж для заготовок і робочого інструменту 113…117, з рухомим штабелером 114, правіше — зона ручного підготовлення заготовок та інструменту
Гнучка виробнича лінія, побудована за тими ж принципами в кінці 1980-х років. Ліворуч — стелаж для заготовок, в центрі — штабелер-завантажувач на рейкових направляючих, праворуч — металорізальні верстати
«Система 24» (англ.System 24), створена Вільямсоном, фактично являла собою компактний, повністю автоматизований металообробний цех, розрахований на безперервну цілодобову роботу[20]. У першу (денну) зміну лінію обслуговував кваліфікований персонал, а у дві наступні зміни вона працювала автоматично і автономно, лише під наглядом чергового оператора[20][21]. За чотири роки спроб і помилок Вільямсон підібрав оптимальну конфігурацію цеху: в остаточному варіанті вона складалась з лінійки верстатів, паралельно до якої розташовувалась лінійка робочих місць для ручного підготовлення заготовок та інструменту[20]. Між ними розташовувався також витягнутий у лінію стелаж проміжного зберігання палетизованих заготовок і обробних інструментів[20]. Подавання і переміщення заготовок та інструментів покладались на керований комп'ютером штабелер-завантажувач, що переміщався уздовж цього стелажа по рейкових напрямних[20]. Місткість проміжного стелажа була обрана достатньо великою, щоб вмістити запаси заготовок, готової продукції та інструменту на вісімнадцять годин безупинної роботи[21]. Тришпиндельні верстати (обробні центри), створені для роботи у складі «Системи 24», відрізнялись нерухомим вертикальним розташуванням палети із заготовкою та рухомим розташуванням шпинделів — така конфігурація спрощувала автоматичне видалення стружки[22]. Змінні робочі інструменти монтувались у чотирнадцятизарядні магазини, що розташовувались на стандартних палетах розміром 32×32 см[22]. Кожний обробний центр вміщав п'ять магазинів і міг використовувати до семидесяти різних інструментів[22].
Вільямсон зумів переконати у життєздатності своєї ідеї не лише керівництво Molins, а й державних чиновників — уряд виділив компанії Molins безоплатну позику на півмільйона фунтів стерлінгів, що дозволило повністю укомплектувати дослідний цех новим обладнанням[23]. Для його розташування Вільямсон побудував у Дептфорді[en] особливий трирівневий цех. На його нижньому цокольному поверсі розміщалось шумне гідравлічне обладнання і система збору й пресування стружки[20]. На середньому рівні розташовувалась сама виробнича лінія, на верхньому — керуючий нею комп'ютер і робочі міця програмістів[24]. Обчислювальну техніку і програмні рішення поставила компанія IBM, що стала найбільшим спонсором «Системи 24»[24].
У 1967 році Вільямсон тріумфально представив інженерній спільноті ще не зовсім готову до експлуатації систему, довести проєкт якої до завершення йому не судилося [24]. У тому ж 1967 році компанію покинув її багаторічний генеральний директор; клієнти компанії — тютюнові підприємства — збільшили свої частки володіння Molins й провели рішення про зміну не лише керівника, але й основ корпоративного управління[24]. Згодом сім'я Молінз, яка все ще володіла контрольним пакетом фірми, вирішила продати його на біржі[24]. «Передпродажна підготовка» звелась до ліквідації збиткових і непрофільних активів, одним з яких, з точки зору нового керівництва, і була ще не завершена «Система 24»[23]. Незважаючи на зацікавленість британського уряду і компанії IBM, у 1969 році, за півроку до очікуваного введення в експлуатацію проєкт було закрито[23]. Корпоративні ігри надламали і без того слабке здоров'я Вільямсона: гострий приступ перфоративної виразки надовго вивів його з ладу[23]. У 1973 році, коли Molins ухвалила рішення повністю закрити верстатобудівний бізнес, Вільямсон покинув компанію[23][25].
У той же час американські конкуренти, використовуючи нові недорогі міні-комп'ютери, зуміли довести свої гнучкі виробничі лінії до серійного випуску[25]. Промисловість США почала заміщення старих традиційних виробництв гнучкими системами, а близько 1977 року конкурентна перевага перейшла до японських верстатобудівників[25]. Американці пробували оскаржити два найважливіших патенти Вільямсона, але після багаторічних позовів суди США підтвердили пріоритет Вільямсона та Molins[2]. У 1983—1986 роках патентне бюро США[en] видало Вільямсону патенти на винаходи двадцатилітньої давності[2]; багатомільйонні роялті за їх використання дістались новим власникам реорганізованої компанії Molins[23].
Громадська діяльність
У 1968 року Вільямсон став дійсним членом Лондонського королівського товариства[3]. Обрання інженера-практика, який не лише ніколи не займався наукою, але навіть не мав вищої освіти, було безпрецедентною подією — такого високого значення надавало наукове співтовариство «Системі 24»[13].
Вільямсон увійшов до складу заснованого у 1969 році[26] Промислового комітету при Королівському товаристві і, разом з головою Комітету Джеймсом Лайтгіллом, активно виступав за збільшення представництва інженерів і організаторів промисловості у Лондонському королівському товаристві[27]. З точки зору Вільямсона, у Товаристві історично склалась диспропорція на користь представників академічної, фундаментальної науки: лише чверть членів Товариства були інженерами або займались прикладними науками, і лише 6 % працювали безпосередньо у промисловості[27]. Під тиском «інженерного лоббі» Товариство підвищило число членів, що щорічно обираються, але навідріз відмовилось знижувати поріг входження[27]. У 1971 році, коли Віктор Ротшильд[en] і Фредрик Дейнтон[en] запропонували уряду перевести фінансування науки на контрактну основу, Вільямсон заявив про свою незгоду з реформою[28]. Однак ідеї Ротшильда і Дейнтона про ув'язку фінансування з потребами економіки і суспільства він підтримав, а також рекомендував президенту Товариства Алану Годжкіну погодитись з ними, що Годжкін і зробив[28].
Після закриття «Системи 24» Вільямсон зосередився на аналізі промислового потенціалу і перспектив економічного розвитку Великої Британії[29]. У публічних виступах 1970-х років в рамках недержавної Національної ради економічного розвитку[en] він пророкував неминуче згасання британської промисловості. Вільямсон стверджував, що уряд підтримує торговельний баланс країни штучно, девальваціями, що не може продовжуватися безконечно — не пізніше 1990 року Велика Британія імпортуватиме більше високотехнологічних товарів, ніж вироблятиме сама[30]. Вільямсон вважав, що американська модель інноваційного розвитку, яка спирається на ініціативу безлічі динамічно зростаючих приватних компаній у Великій Британії не може бути реалізована[31]. По-перше, британські фінансисти не були готові давати підприємцям кредити, не одержуючи натомість контролю над їхнім бізнесом, по-друге, у країні був відсутній ринок субпідрядних робіт та послуг, а по-третє, у Великій Британії не існувало масштабних державних програм технологічного розвитку, подібних до космічної програми "Аполлон" у США[31]. Єдиним засобом уповільнити падіння, на думку Вільямсона, був перерозподіл інвестицій на користь виробництва продуктів з максимальною доданою вартістю[29].
Вільямсон жорстко критикував британську систему вищої освіти і був, загалом, невисокої думки про неї: «Інженерна освіта у Великій Британії дає лише основи, і то не належним чином. Вона не вчить застосовувати ці основи [на практиці] … більшість викладачів — нетворчі особистості, вони не розуміють суті [звичайного] проєктування, не кажучи вже про складнощі проєктування системного … вони відтворюють офісних фахівців за своїми образом і подобою.»[31]. Щоб заповнити системні недоліки вищої школи, Рада з виробничих технологій, у якій з 1972 року головував Вільямсон, заснувала програму обміну знаннями (англ.Teaching Company Scheme, з 2003 року програму Knowledge Transfer Partnerships[en]) для студентів університетів, що стажуються у недержавних компаніях[29]. Відкидав Вільямсон і новітні теорії менеджменту, які наполягали на централізації та «оптимізації» проєктних підрозділів. Навпаки, вважав він, найкраще з проєктними завданнями справляються компактні, але самодостатні робочі групи (Вільямсон називав їх «сім'ями»); слід всіляко уникати залежності цих груп від загальнокорпоративних допоміжних служб[en][31]. «Ні за яких умов неможна передавати створення проєктної документації на внутрішній субпідряд. Загальне креслярське бюро — анахронізм, що культивує найгірші помилки (англ.worst abuses) проєктування»[31].
Радіоаматорські проєкти
Аматорський варіант підсилювача Вільямсона на серійних трансформаторах Partridge
Вільямсон успадкував потяг до технічної творчості від батька — пристрасного радіоаматора. З 1932 року Тео експериментував з радіоприйманням, у 1938—1939 роках склав підсилювач звукових частот з глибоким негативним зворотним зв'язком (НЗЗ)[5]. Тоді ж він серйозно зацікавився популярною у предвоєнні роки темою маніпуляції динамічним діапазоном звукового сигналу. У травні 1943 року журнал для радіаматорів «Wireless World»[en] вперше опублікував замітку Вільямсона про вибір оптимальних швидкостей атаки і затухання експандера; у вересні 1943 року за ініціативою самого журналу Вільямсон опублікував розгорнений опис свого експандера[32].
Усі наступні роботи Вільямсона в електроніці були пов'язані із відтворенням звуку. У 1944 році, отримавши у своє розпорядження першокласну радіотехнічну лабораторію від Marconi Company[en], він зайнявся створенням принципово нового оригінального звуковідтворювального тракту — магнітного звукознімача, підсилювача звукової частоти й акустичної системи[7]. За підтримки керівництва компанії Marconi та експертів компанії Decca Вільямсон досяг якісних показників високої точності звуковідтворення, що раніше реалізовувались лише в американських лабораторіях RCA та Western Electric. Вільямсон ефективно довів, що нелінійні спотворення лампової апаратури можна ефективно знизити застосуванням глибокого НЗЗ сумісно з високоякісним вихідним трансформатором, і створив досконалий зразок для масового повторення і наслідування[33][34][35]. Об'єктивні характеристики підсилювача Вільямсона стали стандартом, на який орієнтувались конструктори 1950-х років, і який у лампову епоху було практично неможливо перевершити [36][37]. До травня 1947 року, коли Вільямсон опублікував у «Wireless World» детальний опис своєї розробки, на британському ринку вже існували дві самобутні конструкції підсилювача потужності звукової частоти (ППЗЧ) порівнянної якості, але лише Вільямсон ризикнув розкрити секрети майстерності широкому колу читачів[38][39]. Він запропонував свою конструкцію не покупцям, а радіоаматорам-кустарям, і саме це обумовило її успіх[40][39]. Вільямсон, з одного боку, задав орієнтири конструкторам апаратури, з іншого — популяризував знання і розуміння цих орієнтирів у середовищі професіоналів і споживачів[35]. Система якісних показників високої точності, задана Вільямсоном у розробках 1947 року, у цілому діє і у XXI столітті[35].
Підсилювач Вільямсона не приніс його творцю грошових вигод: в конструкції, створеній на базі давно відомого підсилювача Кокінга[41], не було нічого, що могло б претендувати на видачу патенту на винахід[42][43][33]. На початку 1950-х років Вільямсон і його друг та діловий партнер Пітер Вокер випустили «авторизований варіант» підсилювача Вільямсона, але через високу собівартість продавався він погано. Інший аматорський проєкт Вільямсона 1944 року — магнітний звукознімач оригінальної конструкції, у якому підвішений у полі постійного магніту пружний підвіс голки виконував функцію датчика її перемещіщення — було запатентовано[44], а з 1948 року[45][46] випускався під назвою «стрічкового звукознімача Ferranti» (англ.Ferranti Ribbon Pickup). Не так відомо, що Вільямсон був співавтором Вокера у розробці Quad ESL[en], що випускався з 1957 року — першого в історії серійного электростатичного гучномовця[47]. Quad ESL і через пів століття виділявся виключною динамікою, лінійністю, відсутністю призвуків і забарвлення звуку, а саме головне — суб'єктивно сприянятною якістю звучання[47]. Вокер і Вільямсон зробили видатний крок у покращенні якості звуковідтворення; в історії звукової техніки знайдеться небагато таких же значних інновацій, що зреалізувались в єдиному, розробленому у напівкустарних умовах, продукті[47].
Вільямсон, як і Вокер, був вихований виключно на класичній музиці і вважав головною метою конструктора акустичної апаратури точне і комфортне відтворення тембрівсимфонічного оркестру[48]. В інтерв'ю 1953 року він говорив: «Мій слух, якщо так можні сказати, є римо-католицьким. Я слухаю [класичні] концерти, танцювальну музику. Можу раз на день послухати пару диксилендів, [не більше] … напевно, тому, що інших у мене і немає»[49]. На початку 1950-х років Вільямсон вважав цілком реальним високоякісне, реалістичне відтворення записів інструментальних соло і камерних ансамблів, але не великих оркестрів. Він допускав, що з часом побутова апаратура зможе повноцінно відтворювати динаміку симфонічного оркестру, але вважав, що створити ілюзію великої зали у звичайній кімнаті в принципі є неможливим. «Я б хотів привнести до побутової звукотехніки трохи здорового глузду… Нехай кожен вирішить, якого роду ілюзія йому ближча. Особисто я вважаю за краще, щоб оркестр звучав так, як його чути з бокового стільця у задньому ряду…»[49].
Завершення кар'єри. Приватне життя
У 1951 році Вільямсон одружився зі співробітницею единбурзького відділення Ferranti Александрою Нілсон (англ.Alexandra J. S. Neilson)[29]. У шлюбі народились дві дочки і два сини[29]; один з них з’явився на світ у батьківському домі Вільямсона на Гілмор-плейс, де сім'я мешкала у 1951—1960-х роках[13]. Після переходу у Molins Вільямсони перебрались до просторого, самотнього будинку в Кенті[29]. У підвалі будинку Вільямсон обладнав майстерню, де його сини осягали навичок самостійної роботи так само, як Вільямсон колись навчався у свого батька[29].
Після відходу з Molins Вільямсон всерйоз збирався вийти на спокій: стан здоров'я не дозволяв йому повноцінно працювати у промисловості[23]. Від пропозицій трьох британських університетів очолити профільні кафедри він навідріз відмовився: академічне життя було йому чужим, повертатися до університетського середовища він бажання мав[23]. У 1974 році, після тривалих перемовин, Вільямсон прийняв пропозицію компанії Xerox і обійняв у її європейському відділенні пост директора по НДДКР[23]. На вимогу Вільямсона, контракт тривав лише два роки; за цей час керовані Вільямсоном інженери Xerox довели до готовності до серійного виробництва перший кольоровий копіювальний апарат[23].
У вересні 1979 року Вільямсон із дружиною переїхали з Великої Британії до Італії, й облаштувались у горах Умбрії, на околицях Тразіменського озера[29]. Тут, як і в Кенті, Вільямсон знову розгорнув приватну майстерню, де відлагоджував прилади для компанії із графства Сассекс, якою керував його син[29]. Свою останню працю — історію створення та ліквідації «Системи 24» — Вільямсон завершив у березні 1992 року, за два місяці до смерті[29]. Люди, що зустрічались з Вільямсоном в останні роки його життя, згадували, що він до самого кінця не був згоден із закриттям проєкту «Системи 24» і не пробачив цього людям, які це зробили [29].
Публікації
Williamson D. T. N.[ARTICLE%20The%20Williamson%20Amplifier%20-%20Williamson%201952.pdf The Williamson Amplifier. Second edition]. — London : Illiffe, 1953.. Збірка статей 1947—1951 років, у тому числі:
Williamson D. T. N. Design for a High Quality Amplifier. Basic Requirements // Wireless World[en]. — 1947. — № April. — P. 118—121.
Williamson D. T. N. Design for a High Quality Amplifier.Details of Chosen Circuit and Its Performance // Wireless World. — 1947. — № May. — P. 162—163.
Williamson D. T. N. High Quality Amplifier: The New Version // Wireless World[en]. — 1949. — № August. — P. 282—287.
مجد عزت الشربجي معلومات شخصية الميلاد 1981 (العمر 42 سنة)داريا مواطنة سوريا الحياة العملية المدرسة الأم جامعة دمشق المهنة ناشِطة اللغات العربية الجوائز جائزة أشجع امرأة دولية (2015) تعديل مصدري - تعديل مجد عزت الشربجي (ولدت: 1981) هي ناشطة سلام سورية. في عام 2015
Dipartimento di Güer AikedipartimentoDepartamento Güer Aike LocalizzazioneStato Argentina Provincia Santa Cruz AmministrazioneCapoluogoRío Gallegos TerritorioCoordinatedel capoluogo51°38′S 69°13′W / 51.633333°S 69.216667°W-51.633333; -69.216667 (Dipartimento di Güer Aike)Coordinate: 51°38′S 69°13′W / 51.633333°S 69.216667°W-51.633333; -69.216667 (Dipartimento di Güer Aike) Altitudine137 m s.l.m. Superficie33 84...
The Longhorn Ballroom Marquee, March 2023 The Longhorn Ballroom in Dallas, Texas (USA). has been called, Texas' Most Historic Music Venue[1] and since its inception has had a colorful set of proprietors. Originally built by O.L. Nelms, an eccentric Dallas millionaire, for his close friend, western swing bandleader Bob Wills, the venue opened in 1950 as Bob Wills' Ranch House. When Wills left In the early 50's Nelms leased the sprawling venue to notorious nightclub owner turned assassi...
American drummer This biography of a living person needs additional citations for verification. Please help by adding reliable sources. Contentious material about living persons that is unsourced or poorly sourced must be removed immediately from the article and its talk page, especially if potentially libelous.Find sources: Patrick Carney – news · newspapers · books · scholar · JSTOR (April 2011) (Learn how and when to remove this template message) Pa...
Wolfgang Zilzer, Pseudonyme in den USA: Paul Andor und John Voight, (* 20. Januar 1901 in Cincinnati, Ohio, USA; † 26. Juni 1991 in Berlin) war ein deutschamerikanischer Schauspieler. Inhaltsverzeichnis 1 Leben 2 Filmografie (Auswahl) 3 Tondokumente 4 Literatur 5 Weblinks 6 Einzelnachweise Leben Zilzer wurde als Kind deutsch-jüdischer Eltern in den Cincinnati geboren, wo sein Vater Max Zilzer als Schauspieler an einem Theater engagiert war. Die Mutter starb kurz nach Wolfgangs Geburt. Im A...
Artikel ini sebatang kara, artinya tidak ada artikel lain yang memiliki pranala balik ke halaman ini.Bantulah menambah pranala ke artikel ini dari artikel yang berhubungan atau coba peralatan pencari pranala.Tag ini diberikan pada Oktober 2022. Hendra Hadiprana adalah arsitek senior Indonesia yang telah merancang Ramayana Galleries Hotel Hilton dan Bank Niaga Indonesia, tempatnya berada di Hong Kong. Hendra lahir di Bogor, 13 Agustus 1929. Perjalanan pendidikannya Hendra, mulai dari HCS di Bo...
Species of gastropod Menestho hypocurta Apertural view of a shell of Menestho hypocurta Scientific classification Domain: Eukaryota Kingdom: Animalia Phylum: Mollusca Class: Gastropoda Subclass: Heterobranchia Family: Pyramidellidae Genus: Menestho Species: M. hypocurta Binomial name Menestho hypocurta(Dall & Bartsch, 1909) Synonyms Odostomia hypocurta Dall & Bartsch, 1909 Menestho hypocurta is a species of sea snail, a marine gastropod mollusk in the family Pyramidellidae, the p...
2001 video gameOniDeveloper(s)Bungie West[a]Publisher(s)Take-Two Interactive (Gathering of Developers, Rockstar Games)Director(s)Michael EvansProducer(s)Hamilton Chu[5]Designer(s)Hardy LeBelComposer(s)Martin O'DonnellMichael SalvatoriPaul SebastienBrian SalterPlatform(s)Microsoft Windows, Mac OS, PlayStation 2ReleaseMicrosoft WindowsEU: 26 January 2001[2]NA: 29 January 2001[1]PlayStation 2NA: 29 January 2001[3]EU: 9 March 2001Mac OSNA: 29 January 2001&#...
Ini adalah nama Maluku (Ambon), marganya adalah Sahilatua Franky SahilatuaLahirFranklin Hubert Sahilatua(1952-08-16)16 Agustus 1952Surabaya, Jawa Timur, IndonesiaMeninggal20 April 2011(2011-04-20) (umur 58)Jakarta, IndonesiaKebangsaanIndonesiaNama lainFranky SahilatuaPekerjaanPenyanyimusikuspenulis laguTahun aktif1972–2011Suami/istriAnti Sahilatua (?–2011)Anak2 Franklin Hubert Sahilatua (16 Agustus 1952 – 20 April 2011) adalah penyanyi balada berdarah Maluku...
Song cycle by Luciano Berio Composer Luciano Berio in the 1970s Folk Songs is a song cycle by the Italian composer Luciano Berio composed in 1964. It consists of arrangements of folk music from various countries and other songs, forming a tribute to the extraordinary artistry of the American singer Cathy Berberian, a specialist in Berio's music. It is scored for voice, flute (doubling on piccolo), clarinet, harp, viola, cello, and percussion (two players).[1] The composer arranged it ...
For other uses, see E. Thomas (disambiguation). E. Thomas is an Italian fabric mill established in Brusimpiano in 1922 by Ernesto Thomas.[1] The mill's fabrics include a range of blends combining wool with silk, Chinese and Mongolian cashmere, mohair and linen.[2] The mill is located on the Italian shore of Lake Lugano.[3] Clients Club Monaco's head of menswear, Aaron Levine, chose E. Thomas fabric for the brand's Grant suit.[4] Hickey Freeman uses E. Thomas fa...
Genus of planthoppers Synecdoche Synecdoche impunctata Scientific classification Domain: Eukaryota Kingdom: Animalia Phylum: Arthropoda Class: Insecta Order: Hemiptera Suborder: Auchenorrhyncha Infraorder: Fulgoromorpha Family: Achilidae Tribe: Plectoderini Genus: SynecdocheO'Brien, 1971 Synecdoche is a genus of planthoppers comprising 22 described species in the family Achilidae. All species are New World in distribution, primarily Nearctic. Their immature stages (nymphs) are commonly encoun...
село Усть-Путила Неподалік від центральної частини селаНеподалік від центральної частини села Країна Україна Область Чернівецька область Район Вижницький район Громада Усть-Путильська сільська громада Код КАТОТТГ UA73020170010086116 Облікова картка картка Основні дані...
Canadian politician Doly BegumMPPBegum in 2023Deputy Leader of the Ontario New Democratic PartyIncumbentAssumed office July 13, 2022Serving with Sol MamakwaLeaderPeter TabunsMarit StilesPreceded byJohn Vanthof and Sara SinghCritic, Immigration Services and International CredentialsIncumbentAssumed office July 13, 2022LeaderPeter TabunsCritic, Early Learning and ChildcareIn officeAugust 23, 2018 – June 2, 2022LeaderAndrea HorwathMember of the Ontario Provincial Parli...
TVRI Papua BaratLPP TVRI Stasiun Papua BaratManokwari, Papua BaratIndonesiaSaluranDigital: 28 UHFPemrogramanBahasaBahasa IndonesiaAfiliasiTVRI NasionalKepemilikanPemilikLPP TVRIRiwayatDidirikan28 Oktober 2020Informasi teknisOtoritas perizinanKementerian Komunikasi dan Informatika Republik IndonesiaKoordinat transmiter-0.8586861,134.0624684Pemancar relaylihat kotak info di bawah TVRI Papua BaratKantor pusatJalan Brigjen (Purn.) Abraham Octavianus Atururi, Katebu, Manokwari Selatan, Kabupaten M...
The Right HonourableSir Stamford RafflesFRSPotret oleh George Francis Joseph [en], 1817Letnan Gubernur Jenderal BengkuluMasa jabatan1818–1824Pendahulubaru dibuatGeorge John SiddonsResiden BencoolenPenggantidihapuskanJohn PrinceResiden BencoolenGubernur Jenderal Hindia BelandaMasa jabatan1811–1816Ditunjuk olehEarl of MintoPenguasa monarkiGeorge IIIPendahuluRobert Rollo GillespiePenggantiJohn Fendall Jr. Informasi pribadiLahirThomas Stamford Bingley Raffles(1781-07-05)5 Juli 17...
Venerated as martyrs Saint Rufina redirects here. For the Roman martyr with this name, see Rufina and Secunda. SaintsJusta and RufinaSaints Justa and Rufina, by MurilloBornJusta, 268 AD; Rufina 270 ADDied287 ADVenerated inCatholic Church, Eastern Orthodox Church [1]Major shrineSevilleFeast19 July (17 July in the medieval Hispanic liturgy)AttributesA model of the Giralda; earthenware pots, bowls and platters; books on which are two lumps of potter's clay; palms of martyrdom; lion&...
British film editor (1925–2018) Anne V. CoatesOBEBornAnne Voase Coates(1925-12-12)12 December 1925Reigate, Surrey, EnglandDied8 May 2018(2018-05-08) (aged 92)Woodland Hills, California, U.S.Other namesAnne CoatesAnne Coates-HickoxOccupationFilm editorYears active1947–2015Spouse Douglas Hickox (m. 1958, divorced)Children3AwardsAcademy Award for Best Film Editing 1963 Lawrence of Arabia American Cinema Editors 1995 Career Achieve...
.svg){kind=small}
.jpg)
.jpg)
