Візантійськие право — система законодавчих пам'яток, що являють собою переробку римського права стосовно нових умов життя у Візантійській імперії. Виключним джерелом цієї переробки є воля законодавця, відповідно до чого змінюється характер науки права.
Основна сфера діяльності візантійських юристів полягає не в законотворчій діяльності, а в тлумаченні (коментуванні) законів.
В Римі прав не мали жінки, права вони могли отримати тільки з дозволу батька чи чоловіка. Жінок по закону спалювали за бажанням чоловіка або якщо він загинув
На практиці рецепція норм римського права вилилась у імплітації християнських норм церковного права у традиційну систему римської юриспруденції. Це призвело до виділення у візантійському праві двох сфер: приватного та церковного права, що було явно ефективніше у порівнянні з римською правовою системою. Така структура правової системи створювала міцний ґрунт для суспільно-політичного життя Візантії.
Значною подією в візантійському праві було складення Кодексу Юстиніана, що став підсумком розвитку римського права. Закони постійно удосконалювалися. Закладались засади апеляційних судів, системи морського права. У цьому Візантійське право сприяло еволюції юридичних систем навіть більше за свого прямого попередника — римського права.
Кодекс цивільного права (лат.Corpus iuris civilis) — сучасна назва зведення римського цивільного права, укладеного в 528–534 роках за часів панування візантійського імператора Юстиніана I Великого.
Спочатку зведення складалося з 3 частин:
Інституцій (4 томи, що були підручниками для юристів-початківців)
Дигестів (50 томів, складених з праць класичних римських юристів)
Кодексу Юстиніана.
Наступним кроком розвитку візантійського права стали різноманітні імператорські новели, які регулювали різноманітні процеси суспільно-політичного і економічного життя.
Джерела візантійського права
Візантія успадкувала основні політичні, культурні та соціальні інститути з Риму. Так само, римське право послужило основою для візантійської правової системи. Протягом багатьох століть, дві великі кодифікації римського права, Феодосія II і Юстиніана відповідно, були наріжними каменями візантійського законодавства. Безперечно, що протягом століть римська традиція все більше змінювалась і розвивалась у нових кодексах, проте її вплив зберігається.
Відповідно до пізньої Римської правової традиції, основним джерелом права (Fons Legum) у Візантії залишалися акти імператорів. Імператори проводили кодифікацію права, але водночас займались і виданням нових законодавчих актів. На початку візантійського (пізньої Римської) епохи законодавча інтерес імператорів посилилися, і закони були тепер регулювання основні аспекти суспільного, приватної, економічного та соціального життя.[1][2][3]
↑G. Mousourakis Context of Roman Law, pp. 399–400.
Посилання
Липшиц Е. Э. Византийское право в период между Эклогой и Прохироном (Частная Распространенная Эклога) / Е. Э. Липшиц // ВВ. — Т. 36. — 1974. — С. 45 — 72.
Липшиц Е. Э. Законодательство и юриспруденция в Византии IX–XI вв. [под ред. В. И. Рутенбурга] / Е. Э. Липшиц. — Л.: Наука, Ленинград. отд., 1981. — 246 с.
Липшиц Е. Э. К истории «Земледельческого закона» в Византии и в средневековых балканских государствах / Е. Э. Липшиц // ВВ. — Т. XIX. — 1968. — С. 53 — 62.
Литаврин Г. Г. Византийское общество и государство в X–XI вв. Проблемы истории одного столетия: 976–1081 гг. / Г. Г. Литаврин. — М.: Наука, 1977. — 311 с.
Медведев И. П. Очерки византийской дипломатики (частноправовой акт) / И. П. Медведев. — Л.: Наука, Ленинградское отд-е, 1988. — 262 с.
Медведев И. П. Правовая культура Византийской империи / И. П. Медведев. — СПб.: Алетейя, 2001. — 576 с. — (Византийская библиотека. Исследования).
