Німеччина, 1913 рік. У цілком благополучному німецькому селі зовні все тихо та добропристойно. Але одного разу в цьому «ведмедячому кутку» починають відбуватися зловісні, таємничі події, на зразок насильства, що вчинені невідомими над розумово відсталим хлопчиком. Підозра падає на дітей місцевого пастора зі суворими правилами, які з дитинства носять білі пов'язки «як символ чистоти й невинності, а в душі у них зрештою на знак протесту проростають брехня, зло, тяга до насильства»[2].
Молодий сільський учитель намагається розібратися в усьому цьому, але майже у кожного з жителів села є свої темні таємниці, і ніхто не хоче, щоб вони виплили назовні. Майже у кожного персонажа дві сторони — одна зовнішня, звична та «добропристойна», а інша внутрішня, обтяжена якою-небудь таємницею або непристойною дією.
Сюжет фільму залишається недомовленим і закінчується з початком Першої світової війни, причому імена злочинців залишаються нерозкритими.
Структурно й тематично «Біла стрічка» нагадує попередній фільм Міхаеля Ганеке, «Приховане», але замість приватного життя одного сімейства в об'єктив режисера цього разу потрапляє цілий народ[6]. Ганеке знову малює систему тотального домінування над особою і приходить до невтішних висновків про циклічність насильства в людському суспільстві[7]. Холодний монохром кінематографії нагадує фотографії Августа Зандера[8]. Білі пов'язки набувають додаткового символічного навантаження як попередники нацистських нарукавних пов'язок і жовтої зірки єврейських гетто[8]. Як і в «Прихованому», відкритий фінал імітує вічну незавершеність життя.
Режисер продовжує тему насильства у глобальнішому плані на прикладі світової історії[9]. Сюжет розвивається поступово і ставить риторичні питання[10]. Головною проблемою стає зародження жорстокості серед юного покоління, натякаючи на становлення згодом фашистської диктатури[9].
Картина зібрала надзвичайно полярні оцінки світової кінопреси, критики хвалили її за сильну операторську і режисерську роботу, продумані діалоги, але водночас звинувачували в монотонності та недомовленості[10]:
Дж. Гоберман у Village Voice, відмічаючи повторне використання Ганеке прийому нарративної недомовленості, назвав «Білу стрічку» найкращим фільмом Ганеке — «чимось ніби тріумфально втіленою Meisterwerk»: його кінематографічна манера така ж строга, як і те репресивне суспільство, яке знаходиться під його мікроскопом[11].
А. О. Скотт з The New York Times оцінив фільм негативно, уподібнивши режисера тому пасторові, який у фільмі символізує сліпоту й лицемірство: Ганеке нав'язує свої ідеї про природу фашизму глядачам-мазохістам у карально-педагогічних цілях. При цьому осереддям світового зла у Ганеке в черговий раз опиняються діти[12].
Нагороди та номінації
Загалом фільм здобув 66 фестивальних та професійних кінонагород та понад 30 номінацій[13].