На момент арешту студент Харківського юридичного інституту ім. Кагановича. Заарештований 28 жовтня 1937 року за к.-р. агітацію (ст. 54 прим. 10 ч. 1 КК УРСР) і ухвалою особливої трійки УНКВС по Харківській обл. від 8 грудня 1937 року позбавлений волі у ВТТ на 10 років. Термін покарання відбував у Самартабі. Постановою слідчастини УДБ НКВСУРСР від 9 вересня 1939 року, справу направлено на дослідування, а постановою слідчастини Харківського місквідділу НКВС від 16 березня 1940 року термін покарання скорочено до фактично відбутого зі звільненням з-під варти. Реабілітований 5 грудня1989 року[1].
Друга світова війна та членство в ОУН
Під час Другої світової війни очолював у Харкові районну кооперативну раду, раду товариства «Просвіта», а також церковну раду УАПЦ.[5] З осені 1941 року обіймає посаду голови міста Мерефи та одночасно шефа Мереф'янського сільського району.[4]
У 1941 році вступив до лав ОУН. Став одним з делегатів від Харківської екзекутиви ОУН до української національної ради, яка збиралася у Києві.[5]
Ми не займалися тоді теоретично-академічними ділянками ОУН, як «декалог» чи ідеологія ОУН. Ми для тих речей не мали достатньо часу і це нас не припікало. Ми журилися і вболівали станом нашого народу — як той стан поліпшити. І тому наші місцеві члени ОУН пішли в народ, розтопилися в ньому, з апостольським пієтизмом і вірою, з пожертвою та самовідреченням від своїх інтересів сіяли зерна ідеї, віри та надії на майбутнє.
У 1945 році емігрував до Австрії, де став співзасновником Українського національного комітету. З 1947 року працював у редколегіях тижневика «Промінь» та місячника «Київ».[5]
У 1949 році виїхав до США. Тут приєднався до Організації державного відродження України, де згодом очолив секретаріат її Центральної управи. Також був активним дописувачем журналу «Самостійна Україна», і одним із його співредакторів.[5]
Будинок у Мерефі, де до еміграції мешкав П. Байбак (нині вулиця 5-го вересня, б. 13)
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
